В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

й підняти продуктивні сили країни. В надрах Сіньцзяну залягають нафта і кам'яне вугілля, золото і срібло, мідні, залізні, цинкові, вольфрамові, молібденові руди. Тільки після встановлення народної влади були розпочаті у великих масштабах геолого-розвідувальні роботи, видобування і експлуатація цих багатств.

Тепер у Сіньцзяні один за одним стають до ладу нафтопереробні заводи, електростанції, підприємства: кольорових металів, заводи металевих виробів, текстильні фабрики…

Трудящі селяни одержали землю. В оазисах Сіньцзяну вирощують рис і довговолокнисту бавовну, кукурудзу і ячмінь, ярову пшеницю, фрукти і овочі, чудові сорти винограду, кавуни і дині, а урожай у теплих південних округах збирається двічі на рік. Виникли нові великі зрошувальні споруди, площі посівів збільшилися в багато разів.

Незмірно вищим став культурний рівень народу Сіньцзяну.

Кількість початкових і середніх шкіл, де викладання: ведеться рідними мовами, перевищує вже дві тисячі, а кількість учнів тут досягає чотирьохсот тисяч. Створено-інститут національних меншостей, що готує кадри викладачів середніх шкіл, спеціалістів по тваринництву, лісівництву, промисловості; відкрито педагогічні і медичні школи; в Урумчі будується медичний інститут.

У кожному населеному пункті Сіньцзяну є тепер школи і лікарні.

Збудовано багато нових шосейних шляхів і залізниць. Стальні рейки виблискують тепер під сліпучим сонцем у горах і пустинях, де колись проходили каравани Пржевальського, Козлова[100], Грум-Гржимайла[101], Обручева[102] та інших великих російських мандрівників.

Сіньцзян-Уйгурський район Китайської Народної Республіки зростає і розвивається.

НА БАТЬКІВЩИНУ

Від Аксу до Учтурфана не більше як дев'яносто кілометрів. Ми йдемо по доброму колісному шляху, обсадженому товстими гіллястими вербами.

Річка Аксу — це той же добре знайомий нам Сариджас, тільки тут він називається Аксу. Від самого верхів'я цієї річки ми почали свою подорож, простежили весь її стрімкий біг серед кам'янистих міжгір'їв Небесних гір і тепер уже за межами Тянь-Шаню спостерігаємо, як спокійно тече вона по ложу, вкритому галькою і піском. Ширина її не перевищує тут шістдесяти метрів.

Ми переходимо вбрід головне річище Аксу. Праворуч по ходу, з північного сходу, показується другий наш знайомий — Хан-Тенгрі. Володар неба, мармуровий пік якого ми ніколи не забудемо. З усієї маси снігових громад Небесних гір він поки що тільки один підносить над південними відрогами Кокшаал-Тау свою сліпучу гостроверху снігову піраміду…

Ось і Учтурфан, невелике мальовниче містечко, що приліпилося до скель біля північно-східних відрогів хребта Кара-Теке. Всередині міста типовий східний критий базар, а з північного краю, не скелі, — глинобитна фортеця. Колись вона контролювала прохід з середньоазіатських володінь Росії через Бедель, а тепер ця фортеця втратила будь-яке значення.

В Учтурфані нас зустрічає весь склад експедиції, що перекочував сюди з Темір-Су.

— Час вирушати, — кажуть товариші. — У гостях добре, а дома краще.

Так, час. Нас усіх уже тягне на рідну землю. Дякуємо гостинним господарям і, не гаючи часу, виходимо до перевалу Бедель.

Наш шлях іде похилою передгірською рівниною, серед щебеню, гальки, між сухими річищами, і поступово втягується змійкою в ущелину Уйтал. Ми знову в горах Тянь-Шаню. Нас супроводжує група уйгурів, посланих Ібрагім-беком. Привітні, хороші ці люди! Коли наш караван підходить до місця, від якого до нічлігу не більше двох-трьох годин ходу, вони пришпорюють коней і, випередивши нас, готують гарячу вечерю, корм для коней.

Перевал Бедель, незважаючи на його значну висоту — 4284 метри над рівнем моря, — проходимо без будь-яких зусиль, бо через нього пролягає чудова дорога.

Піднялися ми на перевал і зупинилися. Перед нами до самого горизонту — суцільна сліпуча білина снігів. Пасма гір, їх вершини, гребені, схили, відроги і днища долин — усе вкрите снігом. Іншого й не можна чекати — уже ж друга половина листопада. Прощаємося з залитими сонцем просторами полів Сіньцзяну, з південними безсніжними схилами Тянь-Шаню. Тепер ми знову вступимо в царство снігів. Міцно тиснемо руки нашим провідникам з Учтурфана і повільно починаємо спуск.

Бурани, які переслідували нас на всьому шляху від Терскей-Алатау до Кокшаал-Тау, завдали тут страшенної шкоди. Вся дорога усіяна загиблими в'ючними тваринами. Кумаї, грифи, сипи і вороння густо обсіли трупи верблюдів, коней, ослів. При нашому наближенні вони неохоче залишають огидний бенкет і з переповненими зобами і опущеними крилами ковиляють вбік.

Нижче — та сама сумна картина. З-під снігу виглядають тюки з вовною, купи бавовни, великі рулони шкіри, баки з гасом. Тут же валяються напівобгризені трупи верблюдів, коней, ослів… Навколо сніг сильно стоптаний. Довгі ланцюжки вовчих і лисячих слідів з усіх боків тягнуться до загиблих тварин.

Піднімається вітер, починається буран. Але хіба мало переборювали ми їх на своєму шляху!

Ось уже позаду залишився Терскей-Алатау — останній хребет, що відділяє нас від Іссик-Кулю. Ми спускаємося в широку долину, на схилах якої стоять припорошені снігом високі, крислаті ялини. Коні, відчувши кінець тяжкому для них походові і близькість рідних місць, ідуть швидше.

Гори знижуються. Ще година їзди, і перед нами голубі простори озера Іссик-Куль. З'являється колісний шлях, перші зустрічні брички, перші будинки.

Ми ставимо коней у теплі криті стайні, і я йду до телефону — треба повідомити