В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Змучені, худі, з запалими боками і гострими ребрами коні гризуть вербові прути в'ючних корзин, вірьовки, полотнища палаток. На них не можна дивитись без тривоги і жалю. Треба будь-що розшукати пасовисько. Для нас це питання життя і смерті.

Перед нами — важка ділянка шляху, густо всіяна гострими уламками каміння. Не було б снігу — коні самі вибирали б місце, куди ставити ноги. Але зараз усе під снігом, і в першому-ліпшому місці можна серед каміння зламати ногу. Доводиться виводити караван, спускаючи коней по черзі по одному. Нарешті пройдено небезпечну ділянку, і ми збираємо караван на занесеній снігом пологій заплаві річки Джанаджир. Біля впадіння в неї лівої притоки Майбулак, де долина ширша і снігу менше, влаштовуємо бівуак. Одразу ж, на всякий випадок, виставляємо сторожову охорону, — в ущелині Джанаджиру і в сусідніх ущелинах ще можуть ховатися рештки басмацьких банд.

— Пам'ятаєте, як ми тут були в минулому році? — говорить Тюрін.

І перед очима постають яскраві епізоди нашої торішньої подорожі.

В 1934 році нам пощастило проникнути першими з європейців у долини приток Джанаджиру: Майбулак і Каїндибулак, а також у долину річки Ак-Чик, що впадає в Темір-Су. Ми вийшли на правий берег цієї найбільшої річки Кокшаал-Тау, що протікає по території китайського Туркестану. Тоді ж ми піднялись на верхів'я Майбулаку і звідти зійшли на водороздільний гребінь, що відокремлює басейн Джанаджиру від басейну Темір-Су.

Поки піднімалися на гребінь по долині знизу вгору, слідом за нами повз туман. З гребеня здавалось, що ми стоїмо над суцільним хмарним морем, що розстелилося глибоко внизу. Тільки в окремих місцях повітряні потоки повільно ворушили пасма хмар, то підіймаючи їх догори, то опускаючи донизу. Над цим безмежним хмарним покровом, ніби прорвавши його, підносились вершини найвищих гір. Вони були схожі на ізольовані один від одного острівці. На одному з таких островів, цілком оповитому хвилястим хмарним покривалом, перебували і ми.

Всі дивились, мов зачаровані.

— Ой бой, — скрикнув тоді Мадике, — який красивий картина! Якщо інший людина сказав би мені такий діла, — все одно б не повірив. Тепер сам своїми очима бачив. Тільки інший людині не буду розказувати, а то він скаже: ой Мадике, ти великий калпичі, — великий брехун.

Скоро туман почав розсіюватися, і ми зійшли з гребеня на схил. Тоді перед нами відкрилась частина ріки Темір-Су. На протилежному березі стояли дві киргизькі юрти. Над однією з них вився димок. Поблизу паслися коні. Ми спустилися ще нижче. Незабаром з юрти вийшли люди і погнали табун коней.

— Чиї це коні? — запитав я у Калика.

— Басмача Куйона.

Наші коні і в минулому році після важкого походу по горах були в поганому стані. Ми побоювались, що зворотної дороги вони не витримають.

«А що, — майнула думка — якби відбити басмацький табун? А потім передати його прикордонникам».

— Обов'язково треба захопити, — підтримали джигіти. — Басмацька кінь — крадена кінь.

Вночі ми обмотали підкови коней шматками шкури тека, безшумно пробралися в долину Темір-Су, перейшли ріку вбрід і з тераси на терасу почали підійматися її лівим берегом.

Було дуже темно. Густий туман стелився по долині, огортаючи схили. Незабаром ми виразно почули, як зовсім близько пирхають, скубучи траву, коні. Крізь туман видно було їх- силуети. Помітивши нас, коні насторожились.

Джамболот, що уважно вдивлявся вперед, під'їхав до мене ближче.

— Зараз кінь ганяєм мал-мал наша сторона.

Ми почали тихо підганяти коней на верхню терасу, де пасся ще один табун. Потім обидва табуни відігнали вниз, до табору експедиції.

Але це було в минулому роді. А тепер ми знову перед суворою необхідністю шукати вихід.

Ідемо в долині річки Джанаджир. У перекладі на нашу мову це киргизьке слово означає «Нова земля». До 1934 року ніхто з дослідників тут не був. Ми вперше відвідали долину Джанаджиру, дослідили річку, її притоки.

Річка Джанаджир бере свій початок на покритих снігом південних схилах Майбашу. Звідти вона стікає спочатку по круто спадаючих вибоях, а потім, пробившись серед валунів, уже набагато спокійніше біжить по вкритій галькою заплаві. Тече вона спочатку в південно-західному напрямку, приблизно на середині повертає на захід, а перед самим впадінням у Сариджас знову змінює напрямок і тече в добре розробленій долині на південний захід. Русло річки то звужується, утворюючи скельні коридори, то виходить на широкі озероподібні заплави.

На окремих ділянках скельні схили настільки наближаються один до одного, що річка проноситься між ними, ніби через ворота.

З правого боку в Джанаджир впадає більше ніж шість приток, ліворуч — не менше як чотири. За притокою Каїндибулак вапнякові схили обох берегів річки зближуються майже впритул і стоять один проти одного високими прямовисними стінами. Зверху між цими стінами застряв велетенський уламок скелі, що звалився, напевно, під час землетрусу. Утворився тунель, через який проривається Джанаджир. Цим єдиним в ущелині проходом, прямо по дну бурхливої річки, ми проходимо на південь.

За тісним каньйоном заплава Джанаджиру знову стає ширшою. Потім долина звужується, і річка, падаючи з високого порога, утворює великий водопад. Далі заплава знову розширюється, і, нарешті, показується ущелина, в якій вапнякові схили, підмиті водою, весь час звалюються на дно долини. Тут стоїть безперервний гул обвалів, гуркіт падаючого каміння, стовпи густого вапнякового пилу.

«Джинди таш» — назвали тоді цю ущелину наші джигіти. В перекладі це означає «божевільні камені».

Так в Середній Азії часто народжуються назви гір і долин, що потрапляють потім на топографічні карти.

Коли в минулому році експедиція вперше йшла по Джанаджиру, ми час від часу зустрічали поперечні долини і запитували наших коногонів: