В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Ні, не повинна пропасти! Необхідно будь-що сьогодні ж перейти через перевал, інакше стежку замете снігом, і тоді вийде, що працювали ми даремно.

В темряві сідлаємо коней. В'юки залишаємо поки що тут, у таборі, потім по них доведеться повернутися. Дається команда:

— По коня-я-х!

Під'їжджаємо до місця, від якого починається вибита стежка. Коні неохоче підіймаються по траншеї, знаючи, що їх там нічого доброго не чекає. Вітер свистить, холод пронизує наскрізь. В сідлі всидіти неможливо. Один за одним зіскакуємо і йдемо кожний позаду свого коня, тримаючись за хвіст.

Чим вище ми піднімаємося, тим дужче лютує буран. Вітер завиває десь під самою вершиною Майбашу, з ревом налітає на нас, жбурляє пригорщі мерзлого снігу. Снігові вихори кружляють перед самісіньким обличчям, заліплюють очі. Марно тремо задубілі обличчя — на такому вітрі не зігрітися. Коні збиваються з стежки, провалюються по шию в м'який сніг. Починаємо рити стежку далі. Хай собі лютує вітер. Ми повертаємося до нього то обличчям, то спиною, але роботи не кидаємо. Сьогодні обов'язково треба перейти.

Вже минула ніч, настав сірий день. Тільки о третій годині досягли самого перевалу. Сніг безперервно мете і заносить стежку на наших очах.

Джамболот, Калик, Толконбай і Мадике привозять з табору в'юки. Коні змучені до краю, вони не підкоряються ні окрику, ні хлисту джигітів, і кожен намагається лягти в сніг. Тримати їх під завірюхою на перевалі неможливо. Але йти теж іще не можна, — треба розвідати шлях вниз.

— Зараз буду дивитись, — говорить Калик, простуючи вниз.

Але Кутан схопив його коня за повід.

— Вгору спочатку дивись, — показує він на гребінь.

Здоровенна брила спресованого вітрами снігу нависла велетенським карнизом над схилом, по якому ми повинні пройти. Здається, що ці сотні тонн снігу ледве тримаються і ось-ось навально кинуться вниз страшними лавинами.

Ми відходимо вбік і даємо підряд два залпи з гвинтівок. Потім кидаємо дві гранати. Сніг не зрушився, значить він тримається міцно. Оглядаємо шлях і обережно починаємо спускатися.

Іти треба в суцільній імлі хмар і снігової крупи. Вітер ніби хоче здути з гребеня Майбашу весь сніг разом з нами. Внизу та сама снігова імла, в якій нічого не видно. Коні ледве йдуть проти вітру, щохвилини зупиняються і міцно упираються передніми ногами, не бажаючи спускатися в повну безвість.

Кутан бере свого коня за повід біля самого мундштука і веде до краю перевалу. Спочатку кінь упирається, потім присідає на задні ноги, починає ковзати і зникає з очей у білій імлі. Я йду слідом за Кутаном і з усіх сил тягну за повід свого коня. Сірко хитає головою, намагаючись вирватись, але Мадике підганяє його ззаду. Кінь робить стрибок вперед, і я, не випускаючи з рук повода, лечу з ним кудись униз. Сірко занурюється по шию в глибокий сніг і затримується. Попереду видно широкий слід, виораний конем Кутана. За кілька кроків слід зникає все в тій же сніговій імлі.

Як же тут спускати в'ючних коней?

В цю хвилину за метр-два від мене проноситься по схилу кінь. Він намагається затриматися в снігу, але важкі в'юки, приторочені до сідла, тягнуть його далі. За конем стрімголов летять спритний Толконбай і Мадике. Вони на ходу хапаються за сідло і починають відстібувати в'ючні корзини.

Ні, так справа не піде. Знімаємо в'юки, а самі знову беремося за лопати. По викопаному проходу коней ведемо за вуздечку, а в'юки опускаємо на вірьовках. Тільки на дев'яту годину вечора ми спускаємося до південного підніжжя Майбашу. На перехід через Майбаш ми витратили чотири доби, а пройшли зовсім небагато. Розсудливий Боря Тюрін виміряв частину шляху. Якщо витягти всі сто сімдесят вісім відрізків віражів, які ми викопали і втоптали тільки на північному схилі Майбашу, вийде сім з половиною кілометрів. В окремих місцях викопані траншеї були завглибшки з людський зріст.

Значно пізніше ми дізнались, що в ті самі дні, коли наша експедиція пробивалась через Кокшаал-Тау, величезної сили циклон у супроводі снігових шквалів пронісся над усім гірським краєм Середньої і Центральної Азії.

Ні населення прилеглих районів, — як у Китаї, так і в нас, у Радянському Союзі, — ні прикордонники, що були на постах, розташованих поблизу в горах, не пам'ятали лютіших снігових буранів, ніж ті, які були в жовтні 1935 року.

Повертаючись через два місяці назад, ми проходили перевал Бедель і бачили на його північних схилах трупи замерзлих верблюдів, коней і ослів, кинуті в снігах цінні вантажі кількох караванів. Ця катастрофа сталася на проторених караванних шляхах Беделя 12–13 жовтня, тобто якраз в той час, коли ми переходили гребінь Майбашу.

Значна частина гірських прикордонних постів у ці дні була відрізана снігопадами, лавинами та буранами від усього світу. До Памірських постів, куди йшли автомобільні дороги, були послані гусеничні трактори з причепами, навантаженими продуктами, фуражем і медикаментами. Населення розташованих поблизу кишлаків було мобілізовано для риття траншей, по яких пересувались у снігу трактори.

Нас ці бурани застали в тому лабіринті найвищих хребтів Тянь-Шаню, який і в літніх умовах вважається непрохідним. Шлях, з такими труднощами пробитий нами, тут же заносило снігом. Жодного зв'язку з нашою групою не було; ніхто не знав, де ми перебуваємо, бо експедиція радіостанції не мала. Про будь-яку підтримку ми не могли і мріяти. Залишалось розраховувати тільки на самих себе.

Всі наші надії на полегшення дороги були пов'язані з гребенем Майбашу. З його високої сідловини ми сподівались побачити на півдні безсніжні долини, зелені пасовища, де коні могли б відновити свої сили, тим більше, що фураж у нас вже кінчався.

Та ось Майбаш уже позаду. Розлетілись і наші надії. Буран пройшов, і ми жадібно дивимось навколо, — може, побачимо хоч клаптик безсніжної землі. Ні! Всюди