В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
— Що трапилося?
— Товариш начальник, на, будь ласка, читай. На дереві висів ця бомага.
Я розгортаю загорнутий у ганчірку папір. Легко сказати: «Читай». Записка написана арабським шрифтом. Таємничий лист усіх дуже інтригує.
— Хто вміє читати по-арабському?
Джигіти підштовхують Толконбая.
— Толконбай арабча може читати, — говорить Мадике. — Він трошки мулла.
Толконбай підходить, трохи засоромлений загальною до нього увагою.
— Давай, начальник, може, я мал-мал розумій.
Він береться рукою за вузеньку борідку, довго вдивляється в текст листа, беззвучно ворушить губами і, нарешті, починає по складах:
— Вісм-Ілля ар-рахман ар-райм…
— В ім'я бога милосердного[86], — перекладає Мадике.
Джигіти схвально кивають головами.
— Ки-зил а-с-кер… — читає далі Толконбай.
— Червоноармійця, здрастуй…
Зроблений спільними зусиллями переклад звернення до червоноармійців приблизно такий:
«Ми не басмачі, не стріляйте в нас. Ми бідні люди, ідемо просити Радянську владу простити нас за те, що ми втекли з баями. Нас обдурили багачі і мулли і примусили втекти з ними в Китай. Ми хочемо займатися чесною працею і давно б повернулися додому, але нас весь час лякали, що прощення нам не буде.
Ми довго стоїмо в Кой-капі, бо вода розлилась і вийти нам звідси неможливо. Трава тут закінчилась, худоба наша гине. Як вода зійде, ми підемо до вас і все чесно розкажемо».
Так, тут були зустрінуті нами реемігранти з Китаю.
— Не солодко, очевидно, жилось їм на чужій землі, — говорить Барков. — Додому потягло… Батьківщина!
В Кой-капі також ніде пасти коней. Кутан і Тюрін з джигітами вирушають шукати пасовище. Їм дано ще одне завдання: оглянути перевал Майбаш, визначити, де його краще переходити, і почати пробивати стежку.
Барков і я виїжджаємо вище по річці Кой-кап, — нам хочеться оглянути ділянку її за притокою Майбаш і до верхів'я, там, де ця річка носить іншу назву — Теректи.
На третій день ми повернулися в Кой-кап і застали Джамболота, який привіз листа від Бориса Тюріна.
«Пощастило знайти, — читаю я, — поляну з травою, якої вистачить, сподіваюсь, для коней на тиждень, а то й більше. Перевал оглянули. Випало дуже багато снігу. Другу добу пробиваємо стежку. Глибина її майже в мій зріст».
ШТУРМ МАЙБАШУВтрьох — Барков, Джамболот і я — прямуємо до перевалу Майбаш. Їдемо по річці Саритер, притоці Кой-капа. Весь час доводиться переходити річку вбрід, а там, де вона притискається до схилу, — йти прямо по річищу. Ущелина дуже вузька, і коли дивитися вгору, здається, що вище і спереду схили її змикаються.
Ось і урочище Саритер. Вздовж річки стоять тополі, одягнуті в жовте осіннє листя. На північному схилі збігають вгору опушені снігом ялини. Ущелина повертає на південь. На самому повороті стоїть могутня двоголова вершина, облита блискучою кригою.
Джамболот, який їхав попереду, раптом повертається до мене. Очі його сяють захопленням.
— Скажи, — питає він, — чи є ще такий красивий земля? — І, помовчавши, рішуче відповідає:— Напевна, ніде нема.
На гребені відрогу на північ від Майбаша показуються силуети людей, які ведуть коней за повід.
— Це Кутан. На розвідку Майбаш ходив, — впізнав Джамболот.
Уже вечір. Зійшов місяць, і гори облиті його сяйвом. У повітрі морозно. Стоїть повна тиша. Раптом зовсім близько чути іржання, і наші коні відповідають на нього. Із-за виступу скелі з'являються вершники. Це загін Кутана Торгоєва.
— Що нового, Кутан?
— Дивився перевал. Снігу дуже, дуже багато. Ось як багато! — показує він рукою на рівні своїх атлетичних грудей.
— Але все-таки зуміємо пройти?
— Нащо питаєш? — дивується Кутан. — Раз треба пройти — обов'язково пройдемо.
— Завтра буде великий буран, — говорить похмуро Орусбай.
Усі вже знають: Орусбай не помиляється. Старі кості цього пастуха і мисливця краще від усякого барометра відчувають переміну погоди.
Вночі, справді, пішов густий сніг. Від низько навислих снігових хмар і до самісінького дна ущелини утворюється безпросвітна снігова завіса.
Чекати в цій сніговій пастці неможливо — замете. Іти в таку погоду по крутих снігових схилах — безумство: так і дивись втратиш орієнтування, зірвешся в безодню або потрапиш під лавини. І все-таки не залишається жодного іншого виходу. Треба йти вперед на південь, хай навіть через такий важкий перевал, як Майбаш.
Ми піднімаємось вище і бачимо зариті до половини в сніг палатки. Це табір, розкинутий групою Тюріна. Залишаємо тут коней на піклування Орусбая, а самі прямуємо пішки до ущелини. Звідси починається крутий підйом до перевалу. Піднімаємось довгими зигзагами снігових траншей завглибшки в півтора-два метри. Попрацювали товариші! Але робота ще не завершена. Ось уже закінчується стежка. Риємо траншеї дерев'яними лопатами, потім утоптуємо сніг.
Закінчуємо роботу пізно. Повертаємося в густій темряві по замерзлому снігу. Несподівано небо світлішає, хмари розходяться. Може, настане ясна погода? Місяця не видно, але проміння його десь через щілини гір просвічується, і сніг слабо випромінює голубувате, ледь-ледь мерехтливе світло.
Проте опівночі небо знов затягло хмарами, починається вітер. Тюрін неспокійно ворушиться в палатці, прислухається, що робиться зовні. По полотнищу шарудить сніг. Значить, знову завірюха.
— Пропала наша праця! —