В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Не встигли ми полюбуватися трійкою ведмедів, як нижче від нас, метрів за сто від стежки, промайнула, війнувши вогняним хвостом, руда лисиця. Пролунав постріл. Кутан — чудовий мисливець. За кілька хвилин біля луки його сідла вже висить пухнаста курка.

Стежка допомогла нам. Караван проходить через перевал. Але снігопад триває, і другого дня повторюється те ж саме. Хоч ні, — стає гірше. Щоб влаштувати бівуак, доводиться розчищати глибокий сніг. Пущені в хід лавинні лопати, відра, каструлі, кришки ящиків… Ледве-ледве ставимо палатки. А потім знов ідемо топтати в снігу стежку. Попереду ланцюжка на цей раз іде маленький, сухорлявий Толконбай. Він топче сніг, підстрибуючи по кілька разів на одному місці. За два метри від нього йду я, потім Борис Тюрін, Таля Борков, Ілля Рижов і джигіти, які ведуть за поводи коней.

Працюємо настільки дружно, що забуваємо навіть про обережність. Раптом Толконбай блискавично відскакує назад і пронизливо кричить:

— Бережись! Лавина!

На схилі, метрів на сорок вище від стежки, з сухим тріском, подібним до рушничного пострілу, відривається по глибокій зигзагоподібній лінії величезна брила снігу. Вона спучується бугром, ламається на частини. Окремі плити опресованого снігу наповзають одна на одну, мнуться, набираючи швидкість, летять з шипінням по схилу і, обдавши нас вітром, із свистом падають в долину. Нижче снігові брили розбиваються об скелі. Сухий розпилений сніг проноситься далі по схилу, клубочачись сніговою хмарою. Це пилова лавина. Вона страшна не тільки могутнім потоком снігу. Дуже небезпечна повітряна хвиля, яка утворюється попереду такої лавини і має велику руйнівну силу. Толконбай блідий як смерть. Щастя наше, що він вчасно помітив змійки розриву, які побігли по сніговому насту.

Далі рухаємося з надзвичайною обережністю, ні на хвилину не випускаючи з очей нависаючих над нами снігових карнизів.

Перевал Чичар. Підніматися по протоптаній стежці неважко, зате спускатися важко, і здається, що спуску не буде кінця.

Із сідла Чичара глибоко внизу видно ущелину ріки Кизил-Капчигай. Її яскраво освітлює сонце, снігу там немає. Після холодних снігових днів і виснажливої роботи мимоволі радієш сонячній погоді. Але навіть при найкращій погоді нас чекає ще чимало труднощів.

Ущелина Кой-кап і ущелина річки Кизил-Капчигай, що впадає в Кой-кап, — найтрудніші ділянки на шляху до Майбаша. Обидві ці ущелини в період повені заповнюються талими водами і стають непрохідними. А що коли й тепер вода рине в ці долини? Тоді одне з двох: або вона закриє нам доступ туди, або, якщо ми зуміємо пройти в долини до повені, не випустить назад.

Кизил-Капчигай у перекладі з киргизької мови — «Червона тіснина». Це справжня тіснина. На окремих ділянках, де ріка тече серед твердих порід, ширина ущелини не перевищує десяти-п'ятнадцяти метрів. Вода енергійно точить річище, підмиваючи береги і схили. Вони рушаться і захаращують днище кам'яними брилами.

Рідко де мені доводилось зустрічати таку картину руйнування, як у Кизил-Капчигаї. Все тут роз'їдене, розмите, все в глибоких вимоїнах, всюди валуни і хаос кам'янистих обвалів.

Майже сорок раз підряд ми переходимо вбрід кипучі пороги і водовороти з берега на берег.

Подекуди доводиться переправляти в'юки з одного берега на другий на вірьовках. Але ця «канатна дорога» не врятовує становище.

Ущелина звужується все дужче. Обидва схили стоять прямовисними, облизаними водою стінами, не залишаючи і чверті метра берегової смуги, по якій можна було б пройти.

Що ж робити? Невже після таких зусиль доведеться повертати назад?

Направляю свого Сірка по річці вгору проти течії. Кінь спотикається і падає на коліна. В чоботях у мене повно холодної, як лід, води. Але це не біда. Гірше те, що спереду затор, який утворився обвалом скелі. Вода реве і клекоче. Пройти неможливо. Треба або прибрати з річища каміння і дати воді вільний хід, або накидати у воду ще більше каміння і по ньому просуватися.

— З кирками і вірьовками вперед! — передається команда.

Кирками відбиваємо каміння і кидаємо в воду, щоб зробити загату. Але всі наші зусилля марні. Вода з переможним гуркотом відносить каміння далі, вниз.

— Начальник, — говорить Кутан, — давай пробуєм два-три великий камінь з середини ріки пускаємо вниз на водопад. Ріка вниз добре піде, — менше води буде, тоді і кінь проходить.

Він першим стрибає з вірьовкою в крижану воду, накидає петлю на великий валун і вибиває киркою з-під брили дрібний щебінь. За ним входить у воду ще кілька чоловік. Вони штовхають з усіх сил валун, а інші тягнуть вірьовку. Камінь ні з місця.

Тоді, через кожні п'ять-шість хвилин, змінюючи один одного, ми розчищаємо у воді наноси біля валунів, підіймаючи кирками край валуна, підпираємо плечима і підкладаємо під нього каміння. Потік рине під валун, вимиваючи пісок і щебінь. Знову штовхаємо валун плечима, тягнемо вірьовками.

— Раз-два, взя-а-ли! Раз-два, дружно! Нарешті перша брила захиталась і, піднявши величезний фонтан води, сповзла вниз. Тепер — за другу.

Поки ми зштовхуємо валуни, зверху починається каменепад. Каміння летить із свистом куль і сухо цокає об скелі. Коні, лякаючись падаючого каміння, шарахаються в сторони, ковзають по валунах на дно річки, падають у воду.

Та ось небезпечна ділянка пройдена. Скелі відступають, ущелина розширюється. Ми виходимо на берег і полегшено зітхаємо. Поблизу в яскравих осінніх фарбах видно чагарники барбарису з стиглими ягодами. Ми в урочищі Ангиз.

— Привал! Пасти коней!

Ще з минулого року нам запам'яталося тут добре пасовисько. Та ба! Зараз уся трава з'їдена. Навколо багато слідів коней, корів…

— Тут був караван, який ми зустріли, — догадується Рижов.

І він не помилився. Через деякий