В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Як не соромно! — обурюються Барков і Тюрін.

Ми намагаємось присоромити чоловіків і примусити їх допомогти жінкам. Але це обурює пришельців, причому не стільки чоловіків, скільки жінок; у їх поглядах — щирий подив: як можна примушувати працювати чоловіків?

Кутан поглянув на них, перемовився кількома словами по-киргизькому і сказав, звертаючись до нас:

— Ще радянський звичка не знає. Нічого, скоро мал-мал звикає.

Це були реемігранти з Китаю. Частина з них емігрувала ще в 1916 році після повстання киргизів; інші, обплутані баями і муллами, пішли за ними пізніше, в період боротьби з куркульством. Зараз вони зрозуміли свою помилку, порвали з баями і, дізнавшись, як живуть колгоспники, повертаються на батьківщину.

Наступного дня експедиція попрямувала в долину Каїнди. Звідси починається новий етап нашого маршруту — на південний схід, в глиб Кокшаал-Тау.

Гірські хребти в південній і південно-східній частині Тянь-Шаню помітно відрізняються від більш північних хребтів. У плані вони нагадують розложисті гілки з багатьма відростками, що йдуть від свого основного стовбура — Кокшаала — то вниз, на південний захід, то вгору, на північний захід… У верхів'ях долин залягають льодовики, від яких до Сариджасу стікає багато рік.

Частина цієї складної ділянки від долини Каїнди на південь, аж до перевалу Майбаш, була досліджена загонами Демченка, Карякіна і Котова в 1933 році. В наступному році експедиція пройшла весь цей район і ділянку на південь від Майбаша. Тепер же ми маємо намір пройти ще далі на південь.

Гребені гір у важких свинцевих хмарах. Починається дощ. Мокрі коні, понуривши голови і підібгавши хвости, хлюпають по глибоких калюжах. Останнє жовте листя злітає з оголених беріз. Крізь густу зливу видно ніби контури стародавніх замків, шпилі скель. Далі йти не можна. От досада!

Зупиняємось на поляні, покритій калюжами, і під заливним дощем ставимо промоклі палатки.

Над ранок температура різко знижується, починається сніг. До ранку все потопає в снігу. А він все йде та йде. Найближчих гір не видно через густий снігопад.

А тут ще неприємності: захворів Печорін.

— Підводжу я вас, — винувато говорить він. — Стаю тягарем для експедиції.

Стан його не поліпшується і на другий день. Доводиться відправляти назад товариша. Ми даємо Печоріну провідників, коня для в'юка. І він залишає нас.

А ми прямуємо далі.

Снігопади невідступно переслідують нас аж до долини Каїнди. І раптом настає різке потепління. Небо безхмарне, сонце безпощадне.

— Тянь-Шань після снігопаду! — говорить Лазієв. — Чудова картина! Обов'язково треба зняти.

І він починає лаштувати апарат. А ми — Барков, Тюрін, Мадике, Джамболот і я — виїжджаємо тим часом до льодовиків Талдибулака. Сніг уже тане. Коні насилу пробираються. Одноманітна картина. Раптом перед нами стрімголов промчались три самиці тау-теке. Джамболот стріляє, одна кізка тут же падає.

Постріли викликають детонацію. Три великих камені, підмиті потоками, зриваються із схилу і, описуючи величезні дуги, летять в долину.

Мадике напружено дивиться вгору і раптом, показавши швидким жестом на гребінь, несамовито б'є по крупу свого коня.

— Давай скоро за мною! Давай скоро!

Наші коні самі прискорюють ходу і стрибками мчать нас уперед.

Велика скеля, що стояла непорушно на гребені, на наших очах раптом починає хилитися, осідати і з страшенним гуркотом падає купою уламків з висоти не менш як чотириста метрів. Каміння з свистом розлітається в різні боки. Але ми вже в безпеці.

Дальший шлях — у знайоме урочище Карабель. Переваливши через пологий, покритий дрібним осипом Уч-Чат, заввишки 3614 метрів над рівнем моря, ми проходимо до того самого місця, де в 1933 році перервали маршрут по Сариджасу. І досі тут збереглися сліди нашого перебування: задимлене у вогні каміння, невитрачений запас дров і розкидані банки від консервів.

З побоюванням поглядаємо на небо — надто вже мінлива в Тянь-Шані погода. До того ж скоро вечір. Ні, краще тут влаштувати бівуак.

Незабаром усе небо затягло хмарами, рвонув вітер. Починається сніговий буран. З гуркотом проноситься він по всій долині, налітаючи на наші крихітні палатки, ніби намагаючись зірвати і понести наше пристановище. Ми лежимо на підшитих днищах і своєю вагою ледве вдержуємо палатки. За ніч все урочище так змінилося, що його не можна було впізнати. Всюди товстий шар снігу. Жодна темна плямочка не порушує сліпучо-білого фону. Навіть наші палатки і зібрані в купу в'юки занесені снігом.

— Ось вам, Іване Никифоровичу, знов «Тянь-Шань після снігопаду», — жартує, звертаючись до Лазієва, завжди безжурний Іллюша Рижов. — Можете знімати!

— Яка там зйомка? — відмахується кінооператор. — Мабуть, доведеться зараз іти пробивати дорогу.

Він має рацію. Снігу навалило стільки, що нічого й думати про вихід каравану. Треба було спочатку протоптати йому дорогу.

Залишивши в таборі двох вартових, ми беремо з собою двадцятеро коней і йдемо пробивати стежку до перевалу Кара-Арча.

Ця виснажлива робота відбирає всі сили. Адже шар снігу місцями досягає товщини півтора метра. Ми йдемо ланцюжком. Через кожні п'ятнадцять хвилин перший у ланцюжку відходить вбік, чекає, поки всі пройдуть вперед, а потім стає у хвіст. Позаду ведуть коней.

І так майже весь день. Та ось, нарешті, і вершина перевалу. Віддихавшись, повертаємо назад, до табору.

— Дивіться, — кричить раптом Борис Тюрін, — та тут ще хтось, крім нас, топтав.

І справді, нашу стежку навскіс пересікають чиїсь великі сліди.

— Он вони — топтуни!

Іллюша Рижов показує вбік.

Метрів за двісті від нас із-за снігового горба показались мохнаті спини ведмедів. Найбільший звір іде трохи попереду, пробиваючи дорогу. За ним