В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Наш довгий караван підтягується до перевалу в густому снігопаді. Сніжна імла зливається з білястими хмарами; вітер нещадно б'є в обличчя крижаною крупою.

На Печоріна, людину, яка вперше потрапила в Тянь-Шань, така погода впливає гнітюче.

— Чи правильно ми робимо, що забираємось у таку негоду далеко в гори? — сумно говорить він. — Почуваю, що сонячних днів ми не побачимо. А приїхати додому, нічого не знявши, — це злочин.

Я і Лазієв, який уже знає Тянь-Шань, намагаємось підбадьорити Печоріна.

— Яне Васильовичу, — кажу я йому, — не забувайте, що Тянь-Шань знаходиться на широті середньої і південної Італії, а ми їдемо в саму південну частину. Там чекає нас пекуче сонце.

І ніби на підтвердження цих слів, ледве караван піднявся на перевал, снігопад припинився. Ми знаємо, що це ненадовго, але навіть тимчасове затишшя зустрічаємо з радістю.

Хмари поріділи, і навскісні промені сонця, просковзнувши в прориви хмар, освітили долину Оттук. На всьому двадцятип'ятикілометровому просторі цієї широкої долини не видно жодного деревця, жодного кущика. В її верхів'ях болотисті сази, вкриті зараз снігом, нагадують тундру, а нижче, по обидва боки звивистої річки Оттук, лежать альпійські луки.

Ми спускаємося на південь, доходимо до стежки на перевал Беркут. Куди йти далі? Звичайно, щоб потрапити в долину Інильчека, ми робили великий круг: перевалювали через Беркут, прямували до Сариджасу і йшли п'ятдесят з гаком кілометрів угору по його долині; потім ішли сиртами долини Тюз і переходили Сариджаський хребет через високий льодовий перевал Тюз, на якому знесилювались і коні й люди. Це дуже стомлююча дорога. Але іншої не було.

— Зараз підемо новий стежка, — говорить Кутан Торгоєв.

Ми дивуємось. Де ж може бути ця нова стежка? Невже по вузькій тіснині Сариджасу, там, де ріка робить крутий поворот? Так, це міг би бути найкоротший шлях на Інильчек. Але прямовисні скелі досі виключали навіть думку про нього.

— Є стежка, — повторює Торгоєв. — Наша колгоспник робив…

Виявляється, киргизи-колгоспники, якими керував енергійний Кутан Торгоєв, пробили цей найкоротший шлях прямо по вузькій тіснині Сариджасу. Ну що ж, підемо новою стежкою.

Вступаємо в долину Сариджасу. По правому схилу на скелях вибита стежка. Коні обережно йдуть по ній. Над нами нависають скелі, під нами шалено мчить ріка. Далі йдуть схили, де неможливо вибити стежку. В цих місцях впритул до скель приліплені балкончики, що звисають над Сариджасом. Вони нагадують славнозвісні памірські овринги — хиткі балкончики, прибудовані вздовж до прямовисних скель там, де не можна пробити стежки. Тянь-Шанські киргизи називають їх «шатті». Тримаються балкончики на жердинах і підпірках, забитих у тріщини скель. Зверху настелені гілляки, кам'яні плити.

«Стежка Кутана Торгоєва», — як ми її назвали, — виявилась цілком придатною, і караван швидко пройшов ті місця, які ще недавно були непрохідними.

Ущелина розширюється, і ми спокійно прямуємо далі. Незабаром виходимо в долину річки Малий Талди-Су, притоки Сариджасу.

Чудова долина! Прозора річка спокійно тече серед пологих травистих схилів, серед заростей ялинового лісу і чорної смородини.

Піднімаємося вздовж ріки. Кожний вигин її річища відкриває нову картину, одну кращу від одної. Блискучі льодяні вершини хребта Куйлю обступають верхів'я долини. Ялини поступово рідіють, а замість них з'являються темно-зелені плями сланкої арчі. Альпійські луки вклинюються вузькими смугами в ущелини скель і облямовують зеленим бордюром широкі шлейфи кам'яних осипів і морен.

То в одному, то в іншому місці вискакують бабаки, стають на задні лапки і підіймають вгору смішні товсті мордочки. Побачивши нас, вони пронизливо свистять і швидко зникають у норах, виритих у твердих моренно-глинястих відслоненнях біля самої межі альпійської луки. Скоро звірятка на всю зиму залізуть у свої нірки, звузять вихідні отвори і закриють їх зсередини землею з дрібним щебенем.

Ще вище, за альпійськими луками, починається похмурий ландшафт передльодовикової зони. Дно долини тут захаращене розмитими льодовиковими відкладеннями із сланцьового щебеню, гальки і валунів, вище від яких здіймаються моренні вали. По береговій морені підіймаємося на лівий схил і бачимо три невеликих льодовики, їх ще немає на карті. Треба нанести. Барков береться за роботу.

За п'ять кілометрів від Малого Талди-Су в Сариджас впадає ще одна річка — Великий Талди-Су. В її долині влаштовуємо бівуак.

Через дві години до мене прибігає Тахтаул. Він весь у сльозах.

— Начальник, біда! Мій кінь здох! На пасовиську валяється труп коня Тахтаула, а поруч з трави стирчать великі стеблини з темно-фіолетовими квітками. Це той самий отруйний іссик-кульський корінець. Треба негайно йти звідси. Тахтаул одержує замість загиблого коня найкращого з наших в'ючних коней, і ми рушаємо в дорогу.

За гирлом Великого Талди-Су долина Сариджас знову звужується. В самому вузькому її місці перекинуто на другий схил жалюгідний дерев'яний місток. Обережно, поодинці, переводимо через нього караван на лівий схил, до такої вузенької стежечки, що зустрічним групам на ній розминутися неможливо.

Незабаром стіни ущелини розсуваються, долина стає ширшою. Ось і Інильчек. З шумом мчить він свої води в Сариджас. Спускаємося до гирла Інильчека і переходимо через нього вбрід. На сьогодні досить, час відпочити. Джигіти розв'ючують коней, ставлять палатки… Раптом ліворуч від нас, у долині Інильчека, здіймається густа курява. Що це? Придивляємося і бачимо: то рухається якийсь величезний караван. Чим ближче він підходить, тим більше ми дивуємось. Попереду погоничі женуть табуни коней, за ними — топоси, — так киргизи називають яків, — верблюди, рогатий скот, вівці. За погоничами їдуть киргизи, і кожний з них веде за повід верблюда, прикрашеного килимами і кошмами, або топоса, нав'юченого дерев'яними частинами юрти і нехитрим кочовим інвентарем. Жінки в білих головних уборах їдуть на конях і на осідланих коровах. Більшість з них тримають на колінах дерев'яні колиски з немовлятами. На дворічних жеребчиках, осідланих дерев'яними сідлами з високо піднятою лукою, сидять підлітки. Мені ця картина нагадала уже віджилий звичай урочистого виїзду багатого киргизького роду.

Недалеко від нас