В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Незабаром наближаємось до місця, де вузька берегова смуга завалена купами каміння із обваленого схилу. Пінистий потік Сариджасу утворює навколо валунів шалений вир.

— В такій імлі тут і ноги неважко поламати, — говорить Кюн.

Ждемо світанку.

Вранці, пройшовши по завалу з гострих сланцьових брил, ми виходимо до широкого осипу і зигзагами підіймаємося по ньому. До ночі, перемагаючи біль від ушибів, вилізаємо, нарешті, на гребінь. На травистому майданчику косогору самотньо стоїть наша палатка. Тихо потріскують жарини погасаючого багаття. Місяць обливає молочним світлом Урок-Кир і навколишні гори. Десь у лісі раз у раз лунає схожий то на стогін, то на регіт зловісний крик пугача.

Заспаний Мадике підігріває на вугіллі вечерю.

— Ой бой! — скрикує він, побачивши нас. — Я думав, начальник, твоя й Кюн зовсім пропала. Больцов, Чемиз пішли шукати. Баташов трохи хворий, пішов вниз до табору — Він підкидає до тліючого багаття сушняк, полум'я розгоряється і освітлює нас.

— Ой бой! — знов скрикує Мадике, хапаючись за голову. — Скажи, будь ласка, рука, нога цілий? Сиди, будь ласка, зараз швидка вода грієм, вас помиємо.

Заспокоюємо доброго Мадике, і по тому апетиту, з яким поїдаємо вечерю, він почуває, що ми цілі.

Ми вже спали, коли повернулись Чемиз і Больцов.

Вранці з нижнього табору приходить Тахтаул. Неприємна новина: один з найсильніших в'ючних коней загону здох.

Спускаємось до табору. Підходимо до коня. Нещасна тварина, побачивши нас, намагається підвестися, але тут же падає. Голова коня низько опущена, губи в піні, живіт роздутий, очі мутні, зіниці розширені. Типова картина отруєння.

— Товариш начальник, — говорить Мадике, — не ходи близько. Це темтек, зовсім поганий хвороба. Вся наша коня тепер може пропасти.

Очевидно, Мадике говорить про якусь тяжку інфекційну хворобу коней. Але я впевнений, що наш кінь отруївся іссик-кульським корінцем, якого тут багато росте. Іссик-кульський корінець належить до тих отруйних рослин, соком яких у давні часи змазували наконечники стріл і списів. Мені вже доводилось бути свідком загибелі коня, що отруївся цією рослиною. Звичайно скот не їсть цього корінця, обходить його, і високі трав'яні стеблини з синьо-ліловими великими квітками залишаються самотньо стояти серед об'їденої трави. Але кінь, очевидно, якось захопив його з травою.

Щоб уберегти табун від захворювань, ми перекидаємо табір у сусідню долину Кумар, де, за словами Тураспека, не був ще жодний окумуштуу — учений.

Наш маршрут іде через долину Кумар. Через це джигіти завчасно підготували стежку на перевал, що веде в долину.

Підйом на перевал легкий, зате спуск виявляється таким крутим, що ми змушені йти рядом з кіньми і вирубувати східці для коней.

Табір розбиваємо в долині, серед невеличкого лісу з берези, шелюги і кущів чорної смородини. Місце страшенно заплутане, і, щоб орієнтуватися, Баташов підіймається на невелику вершину.

Спускаємось ще завидна. На середині схилу з густого чагарника, що стирчить, як щітка, до нас раптом доноситься специфічний запах звіра. Чуємо тріск і шарудіння гілок, кущі розсуваються, і на узлісся виходить дволітній ведмідь. Якусь мить він вдивляється в наш бік, і я добре бачу його маленькі чорні очі. Звір кумедно поводить носом, круто повертається і зникає в кущах. Кілька хвилин чути хрускіт гілок під його лапами, падіння щебеню з-під ніг, і в просвіти чагарника ми бачимо, як тюпає його кошлата незграбна туша.

Тваринний світ долини дуже багатий. Ми всюди натикаємось на сліди ведмедів, барсів, вовків, лисиць, гірських кіз, сарн… На осипах носяться кокелики, нагорі мелодійно покрикують червонодзьобі альпійські ворони.

Чим нижче ми спускаємось, тим ширшим стає ліс і вищі дерева. Серед них вирізняються високі своєрідні тополі. Стовбури їх покриті дуже товстою, поборозненою глибокими зморшками корою. Здаля вони нагадують чимсь сигілярії — деревовидні рослини кам'яновугільного періоду[81], в яких кора мала паралельні заглибини. Я збив шматочок кори. Вона тільки трошечки твердіша від кори коркового дерева, але дуже товста. З неї, очевидно, можна робити пробки для закупорки пляшок, поплавки для рибальських сітей та ізоляційну прокладку.

Ми в захопленні від незайманих нетрів Кумару і почуваємо себе в цій долині справжніми робінзонами. Адже тут ще ніколи не ступала нога людини. Ми — перші!

В бік Сариджасу звідси йдуть три глибокі щілини. Одна з них — русло річки Кумар, а дві інші —сухі річища, які заповнюються тільки під час паводка.

Ми прямуємо до гирла річки, де вона впадає в Сариджас, — обслідувати ту невеличку ділянку на Сариджасі, яку нам не пощастило пройти від Урок-Киру до Кумару через зрив на скелях.

По дорозі до гирла ущелина заросла густим лісом і чагарником.

— Навряд чи ми швидко проберемось через цей ліс, — говорить Баташов. — Чи не можна якось обійти його по скелях?

Ми вибираємо порівняно зручну для проходження ділянку і підіймаємось на скелі. Звідси видно всю південну сторону луки Урок-Киру. Повернувшись потім на південь, бачимо і вузький коридор нижньої течії Сариджасу.

Обидва схили стоять тут високими стінами, мало не паралельними одна одній. Тільки на окремих ділянках спускаються круті осипи і лежать нагромадження