В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Ідемо по вузькій бровці далі. Шлях перетинає вапняковий осип. Свіжі виломи каміння і незмитий дощами порох свідчать про те, що обвал стався недавно. Намагаємося пересікти осип. Дуже обережно ставимо на камені ноги, але тут же відскакуємо назад. Уламки сунуться під ногами, кам'яний потік оживає і з гуркотом несеться вниз.

Ми перебираємося на старий, щільно злежалий сланцьовий осип і по кулуару підіймаємося на гребінь. Цей гребінь замикає дугою невеликий закрут Сариджасу з північного сходу. І він прохідний. Ось ми йдемо по ньому. Внизу видно зелень і не дуже крутий схил.

Значить, є і спуск, і корм для коней. Треба тільки підняти їх на гребінь. Це нелегко. На дрібнозернистому сланцьовому осипу, по якому ми піднімалися на гребінь, необхідно зробити стежку зигзагами, а вище від осипу у м'яких глинястих сланцях вирубати кирками кілька доріжок.

На зворотному шляху розмічаємо трасу, а потім весь загін розділяється на три бригади, кожна одержує свою ділянку і приступає до роботи. Тільки стало світати, ми виходимо на свої ділянки, а повертаємося смерком. І так кілька днів. Нарешті відрізки стежок з'єдналися. Дорога готова. Джигіти приводять з пасовища коней, і по заново прокладеній стежці ми рухаємося вперед. На небезпечних ділянках караван затримується, ми беремо вірьовки і оберігаємо рух кожного коня. Виснажлива праця!

Спускаємось до русла річки Уч-Чат, притоки Сариджасу. Ось і лісок, і висока трава. Мій Сірко витягує голову, роздуває ніздрі, і я чую його неголосне, вдоволене іржання. Привал.

Залишивши караван у лісі, ми з Баташовим вирушаємо вниз по ущелині до Сариджасу. Ревіння його стає все виразнішим. До впадіння Уч-Чату в Сариджас залишається не більше трьохсот-чотирьохсот метрів. Стіни каньйону, в якому пробивається річка, тут так зблизились, що, ставши поперек течії і витягнувши руки, можна доторкнутися одночасно до обох стін щілини.

Баташов старанно виміряє висоту річних терас, геологічним молотком відбиває зразки гірських порід. Він так захопився своєю роботою, що, здається, забув про все інше. Тільки сутінки примушують його припинити роботу.

До табору шум Сариджасу не долинає. Тут чути тільки дзюрчання Уч-Чату, шум комишу та пирхання коней, що пасуться поблизу. Після довгої, виснажливої дороги на гострих щебенях великих кам'янистих описів вони заслужили відпочинок. Проте й ми потребуємо його не менше. Треба поновити сили. Ми пробудемо в долині Уч-Чату кілька днів.

Дізнавшись про це, Тураспек зрадів. Звідси легко перевалити в Карабель і проїхати в Майда-Адир, де живе його сім'я.

— Дозволь, начальник! Моя скучила мало.

Я відпускаю Тураспека і Толконбая на чотири дні. З ними від'їжджають Чемиз і Больцов.

Долина Уч-Чату на єдиній топографічній карті, яка в той час існувала, нанесена пунктиром. Чи був у ній хто-небудь із дослідників — мені невідомо, і пізніше, переглядаючи географічну літературу, я цих даних не знайшов. За словами стариків-киргизів, у цій долині жодна «учена людина» до нас не була. Військові топографи, які проводили зйомку в 1912 році, тут побувати не могли. Вони писали, що «руслом ріки не можна було просунутися далі через величезні кам'яні уступи, які зустрілися на дорозі». Ці кам'яні уступи, що тіснять річку Уч-Чат, починаються в трьох кілометрах від верхів'я долини. Отже, топографам проникнути нижче по ущелині не пощастило.

Звичайно гірські долини більш прохідні біля гирла, ніж у верхів'ях, де лежать сніги і льодовики. Але тут якраз навпаки. В гирло Уч-Чату, де він впадає в Сариджас, проникнути майже неможливо. До верхів'я ріки, що знаходиться на висоті 3110 метрів, легко потрапити через перевал Уч-Чат висотою в 3633 метри.

Наш загін вийшов з Аблайтера на Уч-Чат всього лише за один кілометр від впадіння цієї річки в Сариджас.

… Шість днів загін стояв у долині Уч-Чат. Звичайно, ми не тільки відпочивали. Разом з Баташовим ми займалися геоморфологічними дослідженнями, пересікаючи маршрутами обидва схили долини і виходячи до самого Сариджасу. Це були складні маршрути, що не поступаються в труднощах спортивним маршрутам скельолазів.

Ми відвідали також нікому не відомі сухі долини між Уч-Чатом і Кой-капом і вийшли майже до самого гирла Кой-капу.

Довелось переконатися, що на ряді ділянок Сариджас справді непрохідний — його схили, що падають під кутом сімдесят-вісімдесят градусів, у цих місцях відшліфовані протягом тисячоліть безперервною роботою ріки. Тільки там, де скелі менш тверді, схили руйнувались дужче, відходили від берегів. Вода в цих місцях пробігає плавно, облизуючи піщані обмілини, якими подекуди можна пройти.

Пересуваючись лівим берегом Сариджасу, в непрохідних місцях опускаючись до нього з сусідніх долин через гребені, наш загін обслідував усю течію цієї найбільшої з рік центрального Тянь-Шаню, на протязі від гирла Каїнди до гирла Кой-капу. Вийти ще нижче по течії Сариджасу нам у цьому році не пощастило.

Була вже осінь, експедиція мусила кінчати свою роботу. Ми поспішали до місця збору загонів.

Труднощі маршруту відібрали у нас багато часу, однак усе, що можна було зробити для дослідження каньйонів нижньої течії Сариджасу і його малодоступних приток, ми зробили.

Загін виправив недоліки єдиної на той час топографічної карти труднодоступних районів Сариджасу, зібрав зразки гірських порід, дослідив, де залягають ці породи. Ми вивчили режим ріки Сариджас та її приток, тераси, морени і ще багато слідів колишніх обледенінь.

На всьому протязі нашого маршруту — від Інильчека до Кой-капу — ми спостерігали, як ріка Сариджас глибоко врізається в товщу гірських хребтів і перепилює їх. Вона перерізує поперечні хребти — Сариджаський, Інильчецький, Каїндинський і Кокшаальський.

Як могла ріка, яка б вона не була бурхлива, прорвати один за одним упоперек усі ці великі хребти?

Ми знайшли відповідь на це питання.