В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Сосюрея покроволиста! Мені така квітка вже знайома. Ми бачили її під час однієї з минулих своїх експедицій біля перевалу Ашутер, на висоті 3860 метрів. Сосюрея зустрічається в Гімалаях, на Алтаї, Тянь-Шані і Памірі на висотах чотирьох тисяч метрів над рівнем моря. Цю квітку описало багато натуралістів, що побували на Тянь-Шані. І всіх вона не менше, ніж нас, дивувала і своїми розмірами, і тим, що росте на такій великій висоті.

Поки ми розглядаємо дивовижну квітку, Баташов збирає зразки порід. Останнім часом він погано себе почуває, але, звичайно, і не думає припиняти роботу. Допомагає йому Тахтаул.

Караван іде повільно, а Баташов весь час нагинається, відбирає зразки і передає Тахтаулу. Той бере їх і щоразу переконливо доводить:

— Слухай, товариш Баташ, їй-бог, такий камінь ти вже давав. Досить!

Я певен, що добру половину переданих йому зразків Тахтаул непомітно для Баташова розкидав по осипу.

Ввечері ми вже в Аблайтері. На рівному травнистому майданчику, залитому місячним світлом, стоять палатки. Горить багаття, чутно спокусливий запах смаженого м'яса: Тураспек і Толконбай ще під час спуску вбили двох козлів. Збоку апетитно смикають соковиту альпійську траву наші стомлені коні. Проте стомились, звичайно, не тільки коні. Ми теж ледве тягнемо ноги. Спати, спати!

Заснути однак не щастить. Ми залізаємо в мішки і вже починаємо дрімати, як раптом зовсім близько розлягається протяжне вовче завивання.

— У-у-у! У-у-у!

Почав «пісню» один, її підхоплюють інші, а потім включаються, підвиваючи щенячими голосами, молоді вовченята.

Щоб відігнати непроханих гостей, джигіти починають стріляти прямо з палаток. Який уже тут сон! Ми задрімали десь аж перед світанком, а тільки-но почало розвиднятися, знов прокинулися від дзвінких голосів гірських куріпок. Вони бігають по сусідніх осипах, несамовито покрикуючи:

— Те-ку… Те-ку… Те-ку…

Трохи далі посвистують улари — гірські індики:

— Уй-фіть… Уй-фіть… Тю… Тю…

Повне враження, що недалеко за палатками величезний птахівничий радгосп, і по його подвір'ю ходять пташниці; в кошиках у них просо, а навколо схвильовані близькою годівлею численні зграї птахів.

Мої дрімотні ілюзії перериваються різкими пострілами. Це полюють наші мисливці.

Як завжди, щастить Тураспеку. На скелі вже лежать два молодих теки. Чемиз на цей раз підстрілив гірського голуба. Мадике посміхається:

— Ой товариш Чемиз, як можна таскати руках такий важкий звір?

Джигіти наші дивуються, — хіба можна витрачати патрони на таку дичину, як птах! Коли я попросив якось Мадике застрелити улара, він довго дивився на мене запитливо, а потім сказав повчальним тоном:

— Один патрон можна два козел убити, цілий експедицій годувати можна. Один птах уб'єш, — патрон шкода, начальник.

Нашим харків'янам Чемизу й Больцову явно не щастить. Чемиз розповідає, як він тільки що наткнувся» на ведмедя.

— Пішов куріпок постріляти, захопив тільки патрони з бекасинником; навіть з картеччю не взяв. Дивлюсь, метрів за півтораста, не більше, ворушиться щось в арчевнику. Я ближче, — думаю козел. А це, виявляється, ведмідь. Виліз і стоїть як укопаний. Така мене злість взяла. Потім згадав: адже в патронташі у мене залишились два жаканівські патрони[83]. Давай швидше перезаряджати. Поки перезарядив, — ведмідь пішов. Спокійно, не поспішаючи.

— Хіба це полювання? — підтримує Больцов. — Козли ніби дразняться: і не бояться, а підстрелити не можна. Видираєшся по скелях, очі на лоб вилазять, а все даремно.

Тураспек і Мадике сміються. Та й всі інші не можуть стримати посмішки, слухаючи скарги невдах-мисливців.

Адже дичини тут дуже багато. Тау-теке стоять, як мішені, на гребенях, ходять табунами по схилах, спускаються на очах у всіх до травнистих лужків і до водопою. Граціозні косулі — іліки — бродять по узліссю, великі улари зграйками носяться над самісінькою землею, вище злетіти не можуть — ожиріли. Всюди натикаєшся на свіжі сліди ведмедів, вовків, лисиць… На снігових схилах і піщаних мілинах біля річки, куди ходять на водопій кози, — сліди барсів. Нарешті, сила-силенна бабаків, які ще не встигли залягти в нори і вискакують на кожному кроці.

Звірі не дуже-то й бояться нас: адже вони, очевидно, ніколи не бачили людини. Але незвичній людині полювати на них все ж нелегко. Вся справа в тому, що полювання в горах вимагає особливих навичок, спритності, має свої правила. Звідки їх знати нашим харків'янам!

Ділянка, на якій ми тимчасово отаборилися, невелика. Закінчується вона стрімким урвищем, що спадає в долину не менше ніж на півтораста-двісті метрів. Спуск для каравану тут дуже важкий.

Знов треба шукати вихід. Я беру бінокль і підіймаюсь вище на скелі, щоб зверху оглянути навколишню місцевість. Мене наздоганяють Баташов і Кюн. Разом оглядаємо район. Стає ясно: доведеться знову пробивати дорогу.

Отже, до роботи. Розчищаємо стежку від дрібного каміння, збираємо плитняк і вкладаємо його так, щоб коням, було зручно йти.

Баташов і Кюн ідуть вниз ставити віхи на трасі майбутньої стежки.

Скоро вони повертаються. Настрій в обох пригнічений.

— Дорогу робити далі безглуздо, — зустрічає мене жорстокими словами Баташов. — Коней звідси ми не виведемо, а погубити погубимо.

— Що ж робити?

— Тураспек рекомендує повертатися в Каїиди і звідти йти через перевал Чичар, куди пішли інші загони.

Краєвид звідси жахливий. Всюди суцільними обривами спадають схили, а під ними