В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
А ось до багаття підходять ще два чоловіки з польовими сумками геологів.
— Знайомились з відслоненнями, — повідомляють вони, сідаючи поруч з нами.
Це Леонід Іванович Карякін, старший науковий співробітник інституту геології Академії наук УРСР, і геолог Корнільєв. Вознесенський і Абрамович у цьому році не змогли поїхати. Геологічний загін експедиції очолює Карякін. Він, як бачимо, теж включився в роботу з ходу: зійшовши біля піка Нансена з коня, зараз же попрямував до скель.
Вперше беруть участь в експедиції геоморфологи Баташов і Гордєєв, геодезисти Кобилін і Гержула, спостерігач метеостанції Приходін, аспіранти Академії наук УРСР Храмов, Нотарєв, альпіністи Дмитренко, Чемиз, Больцов…
Біля каравану господарюють джигіти.
Ніч проводимо на базі, а вранці — в путь-доріженьку.
До Інильчека вся експедиція йде разом. Довгим ланцюгом рухаються верхові коні. Розмірено погойдуючи в'юками, за ними тягнеться караван.
Переправляємося через Інильчек. Води в річці дуже багато. Одразу ж починаються неприємності: в глибокому місці бурхлива вода збиває з коней Шиманського, Приходіна і одного з джигітів. Їх помчало, захлюпуючи водою, і тільки крутий поворот з великою обмілиною допомагає їм видертися на берег. Спальні мішки і сакви, приторочені до сідел, зірвала й понесла вода. Добре, що є запасні мішки.
Перейшовши на лівий берег річки, кожний загін відокремлюється і вирушає за своїм маршрутом.
Геологи і геоботаніки — Карякін, Котов, Барков, Корнільєв, Гордєєв, Дмитренко, Щоткін — з п'ятьма джигітами йдуть у долини лівих приток ріки Сариджас — Каїнди, Талдибулак, Кой-кап…
Переборюючи труднощі, всі вони незабаром цілком поринули в свою роботу. Котов настільки захоплюється різними мохами, лишайниками, квітами і травами, що забуває про все інше. Професор так і сипле складними для необізнаної людини латинськими назвами. Здається, розбуди його серед ночі, і він назве вам першу-ліпшу рослину земної кулі… А ось такі звичайні в нашій подорожній практиці слова, як вудила, стремена, попруга, поводи, у нього кожного разу випадають з пам'яті.
— Віталію Миколайовичу, — звертається він до Талі Баркова, — чому це моя кобила не повертається, коли я смикаю її за цей ремінь?
— По-перше, у вас не кобила, а кінь, Михайле Івановичу, — серйозно відповідає Барков. — По-друге, це не ремінь, а поводи, а по-третє, ви знову коня не загнуздали. Не бачите хіба, що під його мордою висять вудила?
— Забув, — охоче признається Михайло Іванович. — Покладіть їй в рот, будь ласка, це залізо. Я сам не можу. Вона на мене завжди косить очима і хоче вкусити.
А проте в суворих умовах гірських подорожей і Котов, і всі інші новаки незабаром набувають необхідних навичок.
Гляціологічний загін, до складу якого входять Демченко, Шиманський, Головко, Кобилін і Храмов, прямує на льодовики у верхів'ях долин Теректи, Майбаш, Саритер.
Другий гляціологічний загін — Жавжаров, Гержула, Павелл і Миронов — іде до долини Каїнди, Ат-Джайляу і Кан-Джайляу. Вони вивчатимуть ці долини і розташовані в них льодовики.
В долині Інильчека і на ділянці Сариджасу між гирлами Інильчека та Каїнди починають геоморфологічні дослідження Нотарєв і Гордєєв.
Кліматологічна група професора Жуковського доходить до урочища Майда-Адир на правому березі Каїнди і обладнує тут для спостережень метеорологічну станцію.
В загоні зі мною геоморфолог Баташов, один з четвірки, що проникла в минулому році на льодовик Кой-кап, Серьожа Кюн, молоді альпіністи Чемиз і Больцов, джигіти Мадике Дорбаєв, дідусь Тураспек, Толконбай і Тахтаул.
Сариджас — найбільша ріка центрального Тянь-Шаню. Свої води вона бере з льодовиків Семьонова і Мушкетова і поповнює їх більш ніж двадцятьмап'ятьма притоками, в тому числі такими великими, як Інильчек і Каїнди. Кожна з приток Сариджасу, в свою чергу, живиться снігом і льодовиками своїх верхів'їв.
Перебігши кілька кілометрів по крутому річищу серед моренних бугрів, ріка розбивається на окремі рукави і, сповільнюючи свій біг, тече по широченній долині, виритій в глибокій давнині могутнім льодовиком.
М'які, трохи горбкуваті береги, серед яких розташоване ложе Сариджасу, полого підіймаються до схилів. На них нема ні деревця, ні кущика. Тільки ростуть, покриваючи береги густим килимом, багатолітні трави — ковила, осока — і білі пухнасті зірочки улюблених альпіністами квітів едельвейса[80].
Це славнозвісні тянь-шанські сирти, що підносяться тут на висоту 3400 метрів над рівнем моря.
Звужуючись тільки на окремих ділянках, Сариджас тече майже сімдесят кілометрів на захід і південний захід аж до великої правої притоки — ріки Оттук. Тут він робить крутий поворот на південь, збільшує через стрімкість падіння свою швидкість і з величезною силою прорізує всі поперечні хребти. Прорвавшись через самий південний з хребтів Тянь-Шаню — Кокшаал-Тау, Сариджас тече в низини Сіньцзяну, уповільнює тут свій біг і вже під назвою Аксу впадає в Тарім, одну з найбільших рік Китайського Туркестану.
Коридор, по якому несе свої води Сариджас, не всюди однаковий. В тих місцях, де оточуючі породи легко розмиваються, ущелина розширюється і стає доступною; але там, де схили складаються з міцних порід, які нелегко піддаються розмиванню, Сариджас несеться в недоступних для людини міжгір'ях, здавлених громадами скель.
Верхня течія річки, аж до її притоки Оттук, нам добре відома, — ми не раз проходили там. Але в багатьох місцях нижньої течії Сариджасу ще ніхто не бував. Топографи Туркестанського військового округу,
