В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Старика звуть Тураспек. Він намагається мені щось пояснити, але багатьох слів я не розумію і кличу на допомогу Ісмаїла Койгельдинова.

— Тураспек каже, — перекладає Ісмаїл, — що на гора Карабель він покаже ункур. Такий порошок, який порох робить.

— Селітра, — підказую я.

— Мабуть, селітра, — погоджується Ісмаїл.

Разом з Абрамовичем, Вознесенським, Барковим та Ірушкіним ідемо з Тураспеком в урочище Карабель. Воно зовсім близько звідси. Перед нами прямовисна стіна, в якій на висоті понад двадцять п'ять метрів видно печеру. Тут Тураспек добував селітру.

Ми втрьох — Барков, Ірушкін і я, — вибиваючи у м'якій породі носками упори для ніг і чіпляючись за камені, проникаємо в печеру. Потім з допомогою вірьовок піднімаються геологи.

Всередині печери на дні видно невеликі ями, у яких киргизи збирали шар, що містить селітру.

Вознесенський бере щіпку пилу і посипає над запаленим сірником. Пилинки потріскують, сірник розгоряється. Значить, селітра є.

Для приготування селітри цей порошок розчиняють у воді і потім випаровують на вогні. Я прошу Тураспека захопити з собою порошок і внизу приготувати селітру.

— Добре, — каже він, киваючи головою, і тут же виймає з-за пазухи невеликий чанаш — мішок з шкіри козеняти, — жменями збирає пил, кожного разу пробуючи на язик. Я також роблю таку спробу. На язиці, відчуваю, пече.

Через день ми вже в таборі біля піка Нансена. Крім товаришів, які залишалися там, нас зустрів загін, що повернувся з Північного Інильчека — Гусєв, Рижов, Загрубський, Жавжаров…

Значить, усі зібралися. Починаються розпитування, обмін думками… Ми трохи оглядаємося назад, підсумовуючи те, що зроблено на цей час. А зроблено, виходить, не так уже й мало.

Вперше вся сорококілометрова долина Північного Інильчека, величезна льодовикова площа, яка включає не тільки головний потік льодовика в тридцять п'ять кілометрів, але й тридцять чотири його льодовикові притоки, були вивчені і покладені на топографічну карту. Засічені і визначені висоти всіх сусідніх вершин. Біла пляма Північного Інильчека перестала існувати. Докладно вивчено найбільше з льодовикових озер — озеро Мерцбахера, площею чотири квадратні кілометри, з'ясовано причини його періодичних проривів, які довгий час були загадкою.

Ми були свідками такого прориву. Води озера зовсім витекли і оголили дно. Жавжаров, Загрубський, Гусєв і Рижов могли працювати в дуже сприятливих умовах, і вони цим сумлінно скористалися. На думку Жавжарова, в льодовиковій загаті періодично утворюються тріщини. Дно озера має нахил на південь, тому води з озера проникають у ці тріщини і цілком виходять у долину.

Задоволені своєю роботою і геологи. Вони вперше висвітили геологічну будову гірського хребта, що відокремлює Південний Інильчек від Північного. Вдала знахідка окам'янілостей — колонії коралів і морських лілій — дала можливість визначити, що темні сланці, які залягають в основі товщ усіх відомих у цьому районі порід, відносяться до верхньої половини силурійського періоду[79] палеозойської ери і що на місці сучасних гір Тянь-Шаню в той далекий час були теплі моря, де жили ці тварини.

Щодо мармурового піка Хан-Тенгрі і мармурових масивів на південь (Кокшаал-Тау на меридіані Хан-Тенгрі) і північ (Мармурова стіна) від нього, то вони, на думку наших геологів, є рештками, що збереглися від стародавніх палеозойських гір, які піднялися з палеозойського моря.

Спостереження обох геологів відбиті були в складеній Вознесенським геологічній і геоморфологічній карті.

Немало зробили і гляціологи. Був остаточно вивчений і нанесений на карту величезний льодовик Тянь-Шаню Інильчек. Відкритий, пройдений і нанесений вперше на карту льодовик Кой-кап, про існування і розміри якого досі нічого не було відомо.

Метеорологічна станція, установлена в верхів'ях долини Інильчека на висоті 3055 метрів над рівнем моря, вела регулярні кліматологічні спостереження. Було також проведено широке фотографування всього досліджуваного району, кінозйомка і спеціальні роботи Шиманського по вивченню експозиції при фотозйомках на великих висотах.

Наукові роботи 1932 року закінчені. Але геофізичні і гляціологічні дослідження в плані Другого Міжнародного полярного року закінчуються тільки в 1933 році, охоплюючи собою повний календарний рік. Тому ми виїжджаємо з Тянь-Шаню з надією повернутися сюди для завершення робіт у наступному році.

У 1933 році Українська експедиція знову виїхала в Тянь-Шань. За завданням, накресленим по проведенню Другого Міжнародного полярного року, вона мала дослідити льодовики південно-східної частини Кокшаал-Тау.

І ось ми знов у своєму базовому таборі біля піка Нансена.

Яскраве полум'я багаття освітлює знайомі обличчя. Тут і наші старі тянь-шанці Шиманський, Демченко, Головко, Барков; і учасники торішньої експедиції — професори Загрубський і Жуковський, Жавжаров, Павелл, Баташов, Кюн; і дідусь Тураспек, який показував нам минулого року печеру з селітрою… Тепер він іде з нами коногоном.

Але чимало в експедиції і нових учасників.

Ось трохи похмура людина зосереджено перебирає якісь рослини.

— Перші трофеї, Михайле Івановичу? — запитує Таля Барков.

— І досить цінні, — на мить підводить той голову, і обличчя його освітлюється чарівною посмішкою. — Тільки чому ж перші?

Всі сміються. Звичайно, не перші! Адже ще в дорозі, коли поїзд тільки наближався до Тянь-Шаню, професор Котов на кожній зупинці виходив, озброєний ботанізиркою, і незмінно