В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Чи справді це так?

Ми вирішили все ж спробувати проникнути в ці неприступні каньйони Сариджасу.

Наш загін рухається по лівому березі Сариджасу. Притискуючись до стрімких скель, ми ведемо коней по косих плитах сланцю, що виступають у вигляді тераски, завширшки не більше метра. Під ними «а глибині, 120 метрів кипить серед валунів Сариджас. Нижче на південь берег стає положистішим, долина ширшою, ріка спокійнішою. Ми йдемо тут вздовж берега по глибокій воді, що досягає коням майже до шиї.

В гирлі Каїнди, біля зеленого урочища Каш-Уток, отаборюємось. Рано-вранці Тахтаул будить Чемиза Больцова.

— Досить спати, на горі козлушка багато. Вставай швидка!

Ще звечора вони домовилися йти полювати на кіз.

Чемиз і Больцов миттю схоплюються, швидко одягаються, хапають свої карабіни, патронташі і йдуть з Тахтаулом.

Повертаються вони з тушею козла.

— Є один! — говорить сяючи Чемиз. — Я вже насік на карабіні першу позначку.

— Так це ваш трофей? — питаю я.

— Так! Але стріляли ми обидва, тому вважаємо, що трофей спільний.

Мадике Дорбаєв уважно розглядає тушу.

— Добрий м'ясо, жирний, — говорить він. — Тільки дивись, — показує пальцем, — одна дірка, другої нема. Один влучив, другий кулю в чистий світ послав.

Потім повертається до Чемиза і з самим серйозним виглядом запитує:

— Твоя чим стріляв? Карабіном?

— А чим же? Звичайно, з карабіна.

— Тоді на! Забирай свій куль. Тільки дивись на нього добре, такий у тебе куль чи інший.

І Мадике передає Чемизу берданочну кулю, вийняту ним з рани.

Чемиз і Больцов страшенно зніяковіли. Посміхається на весь рот Тахтаул, на плечі якого висить його незмінна берданка.

Скоро в долині розповзається апетитний запах. Над казаном і сковорідками коло багаття ворожить Мадике Дорбаєв. Він сполучає у нас обов'язки джигіта і кухаря. Крім того, Мадике краще від інших знає російську мову, і через це ми вважаємо його своїм «товмачем» — перекладачем.

Але час вирушати. Джигіти з кіньми залишаються в таборі, а ми рухаємось далі. Небо безхмарне, навколо тихо. Тільки невпинно реве Сариджас. Ми їдемо його правим берегом, козиною стежкою, прямуючи до ущелини ріки Талдибулак, що тече в Сариджас двома річищами. Вода в Талдибулаці прозора, як ні в одній з рік, що впадають у Сариджас.

Зайці майже щохвилини вискакують з-під ніг коней і стрілою розбігаються в різні сторони. Високо в небі ширяють кумає, або снігові грифи, — великі хижі птахи. Це означає, що десь у горах барс доїдає забитого тека. Як тільки звір піде дрімати в скелі, кума, склавши свої могутні крила, кинуться каменем один за одним вниз і лише біля самої землі спланують до своєї здобичі.

Стара, розмита стежка, що весь час зникає з очей, в'ється то по осипу, то по давній морені.

— Хто проклав цю стежку? — питаю я у джигітів.

— Басмач ходив, контрабанд таскав, — відповідає Тахтаул. — Інша людина для чого це місце піде?

За молодих років Тахтаул Кутаєв працював у контрабандиста і возив у Кашгар опіум. Він добре знає ці місця.

Стежка швидко обривається. Навіть зіркі очі Тахтаула не знаходять її слідів. Доводиться кирками прорубувати доріжку.

Пройти прямо до Сариджасу в тому місці, де ця ріка, круто завертаючи, охоплює з трьох боків гребінь Урок-Кир, неможливо. Схили гребеня падають прямовисно до річища Сариджасу, і ріка мчить у вузькому глибокому жолобі. Вирішили перевалити через Урок-Кир з боку Талдибулака, а звідти вже піднятися на гребінь Урок-Кир.

Була п'ята година дня, коли Кюн і я, вирішивши зібрати зразки порід на південному схилі Урок-Киру, почали спуск до Сариджасу.

Спочатку шлях іде полого, потім схил обривається стрімким уступом, і ми обережно опускаємось по сланцьових плитах, які легко розвалюються і під ногами, і під руками.

— Давайте-но на всякий випадок зв'яжемося, — пропоную я Кюну.

Продовжуємо спуск за всіма правилами альпіністської техніки.

З-під нависаючих скель Сариджасу не видно, але зате чути його невгамовний рев.

Геологічним молотком я вибиваю в сланцях щось подібне до східців, і ми рухаємось по скелях, поки не натикаємось на довгі зигзаги уторованої дикими козами стежки. Деякий час дотримуємось цієї стежки, але потім починається галечник впереміжку з шарами глинозему і стежка губиться. Обкатана галька легко вилітає з-під ніг, спускатися тут ще гірше.

Раптом поряд з собою чую крик Кюна:

— Держі-і-ть!

Мене рвонуло вірьовкою, і я, не встигши утриматися, сам кочуся вниз слідом за Кюном.

Раптом ще один сильний ривок. Вірьовка зачепилась за виступ сланцьової плити біля самого осипу, розірвалась, і тепер кожний з нас котиться самостійно, намагаючись ногами, руками і всім корпусом затримати падіння. Кюну першому пощастило стати на ноги. Він намагається піймати прив'язану до мене вірьовку. Ще кілька зусиль, і я також затримуюсь.

Все тіло нестерпно ниє, в голові паморочиться, до того ж одяг порвався. Ми обережно сповзаємо по осипу до самої ріки, жадібно п'ємо воду і обмиваємо садна.

Трохи відпочили, але повертатися зараз все одно нема сил.

Збираємо чагарник, викинутий рікою і висушений сонцем. Розпалюємо багаття. Полум'я його освітлює схил, з якого ми спустились, і кидає вогняні бліки на води Сариджасу, що котяться через валуни. Настає тепла волога ніч. Ми проводимо її біля багаття, цього разу без спальних мішків і палатки.

Задовго до світанку прокидаємось. Пронизуюча