В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Далі Сариджас круто завертає на південний схід і зникає з очей. Видно тільки стрімку стіну правого схилу, що ніби наглухо замикає долину.

Спустившись до самого гирла Кумару, ми повертаємо вгору по течії Сариджасу на північний захід. Схили тут положистіші, ніж у південно-західних стін Урок-Киру, але в усьому іншому картина та сама: ті ж гранітні валуни, які лежать біля берега, ті ж сланцьові схили, осипи, шаруваті товщі скатаної гальки впереміжку з суглинками, і лише де-не-де, вздовж берегових скель, — вузькі смужки піщаного берега.

Тулячись в окремих місцях щільно до скель, щоб не впасти в бурхливі води річки, проходимо до місця, де я і Кюн так безславно зірвались. Оглядаємо скелі, відбираємо зразки, заміряємо падіння і простягання пластів.

Тепер назад. Ми йдемо вже вниз по течії Сариджасу. Сонце зараз в зеніті, вузький каньйон річки яскраво освітлений, і ми добре бачимо, як вона прориває різні гірські породи. Поряд із сланцями тут зустрічаються вапняки, пісковики, красиві рожеві й сірі граніти. Вздовж виходів цих міцних порід ріка мчить впритул до скель, не залишаючи навіть вузької прибережної смужки.

Ми йдемо по тих місцях, де осипи і брили, що обвалилися, дають опору для ніг. Де-не-де доводиться стрибати на гладенькі й вологі валуни. А для цього необхідно добре розрахувати стрибок, щоб не посковзнутись і не зламати ноги. Іноді сходимо прямо у воду і йдемо, придержуючись за скелі, на яких вивітрено невеличкі чашечки, що дозволяє чіплятись руками. З великими труднощами проходимо відстань в п'ять кілометрів.

— Далі йти рисковано, — зауважує Баташов. — Вода швидко прибуває, як би не відрізало нам зворотний шлях.

Він правий. Сонце припікає все дужче, сніги в горах тануть, і води в річці стає дедалі більше й більше. Повертаємо до гирла Кумару. Ще раз вилізаємо на скелі, на цей раз на висоту майже 3500 метрів, і дивимось униз. Річка тече тут не прямо на південь, а робить багато загинів, а потім круто, майже під прямим кутом, повертає на схід. Ми дивимось на її течію і пригадуємо карту, складену їв 1912 році: на ній ця ділянка Сариджасу позначена умовно прямою лінією.

— Треба виправити цю помилку, — говорить Кюн.

Баташов закінчує окомірну зйомку і геоморфологічні дослідження.

Ну, час виходити з цієї ущелини, що нагадує пастку. Пішки звідси можна вибратися через перший-ліпший гребінь, але ж з нами більше ніж двадцять в'ючних і верхових коней. Сюди ми змогли з труднощами їх провести, але назад по тій же дорозі не пройти.

Вести караван вниз? Там шлях перетинає непрохідний Сариджас. З усіх інших сторін — стрімкі високі схили.

Тураспек і Тахтаул пішли шукати вихід з ущелини, але приносять дуже невтішні вісті.

— Дорогу пробити неможливо. І коні, і люди загинуть, — доповідають вони.

Посилаємо другу розвідку — Мадике і Толконбая. Вони виходять на чорний сланцьовий гребінь. Із Кумару на ньому видно пониження. Це, очевидно, і є перевал.

— Ну, що, Мадике, — питаємо, — знайшли дорогу?

— Нема дорога. Туди нагору кінь піде. Низ на другий сторона не піде! Дуже великий круча.

І все ж я певен, що ми виберемося звідси. Вирішую йти на той же сланцьовий гребінь. Адже сланці — порода, що легко руйнується, вона повинна утворити на освітленій південно-східній стороні осип.

Зі мною йдуть Кюн, Мадике, Тураспек і Толконбай.

Проминувши соковиті сази — вологі трависті ділянки — і порослу травою давню морену, ми підходимо до сповзаючого із схилу сланцьового осипу. В самому його низу лежать великі брили сланцю, йти по них дуже незручно. Серед каміння валяються обгризені і вибілені дощами та сонцем черепи теків з великими рогами.

Піднімаємося вище. Ліворуч від нас на гребені показується табун теків. Їм треба спуститися на водопій, — на сніжному гребені води немає. Чудовий вожак з величезними розложистими рогами непорушно завмер на найвищому місці гребеня; стоїть, мов статуя, його голова обернена в наш бік. Решта стоять нижче. Тварини чекають, коли ми відійдемо.

Переконавшись, що ми рухаємося в безпечному для них напрямі, теки починають спускатись по таких кручах, що ми не віримо своїм очам. Ідуть вони не менш впевнено, ніж їх одомашнені родичі по рівній землі. Частина теків уже на сазах. В цей момент лунає постріл нашого Тураспека і довго ще відгукується в горах.

Як вихор, помчали теки назад до скель, стрибаючи на ледве помітні виступи, перелітаючи з скелі на скелю.: Вони мчать до кулуара і, трохи уповільнивши біг, знову піднімаються по його крутих стінах. На деякий час глибока щілина кулуара ховає їх від наших очей. Потім над скелями підіймається хмара пороху. Лунає оглушливий гуркіт і свист падаючого каміння. Почався каменепад. Кулею вилітають теки з кулуара і кидаються вбік, на скелі. Скоро ми бачимо, як один за одним вони вибігають нагору і вишиковуються на найвищій частині гребеня.

Ми стоїмо мов заворожені.

— Ех, нема апарата! — шепоче Кюн.

Справді, шкода, що ми не можемо сфотографувати цього рідкісного видовища.

Продовжуємо підійматися по осипу до самого гребеня. Осип закінчується: виступають дуже зруйновані вапняки; в їх жалобах лежить сніг. Гребінь досягає 3850 метрів.

Чи можна звідси спуститися? Ми розходимося по гребеню в різні сторони й оглядаємо схили.

Прямо піді мною схил падає дуже круто, упираючись в глибоку чашу старого кара