В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Ходімо, — говорить рішуче Павелл і перший прямує вперед, — вниз через перевал.

Спуск дуже крутий. Сонце вже зникає за гребенями, і зразу, як це завжди буває в горах, настають сутінки. Загін сяк-так влаштовується ночувати на схилі, а ранком, — це була вже одинадцята доба, — спускається на льодовик. Як би там не було, а відзначити цей невідомий льодовик треба. Кюн, ледве тягнучи ноги, починає окомірну зйомку, а Чегорян клацає фотоапаратом. Потім ще одна ночівля на льодовику, біля самого його язика, і група виходить в долину. Третю добу ні в кого з них не було й крихти в роті. Павеллу стало набагато гірше. Спустившись з льодовика, він падає прямо в струмок, що тече тут, і довго не може встати. Та й усі інші, — крім хіба Кадира, який все ще бадьорий, — знесиліли.

Ніколи раніше земля, поросла зеленою травою, не була їм такою ароматною, такою приємною, як тепер, після дванадцяти діб перебування в снігах.

Долина й справді чудова. Іншої такої вони ще не бачили в Тянь-Шані. Великий ялиновий ліс, зарості арчі, висока, соковита трава… Милуватися однак не час: усі голодні, а їсти нічого. І раптом хтось кричить:

— Теки!

Люди підводять голови і бачать: вгору по схилу серед сланкої арчі йдуть дикі кози. Вони йдуть зовсім спокійно, не ланцюжком, як звичайно, а суцільною масою.

Втомлені очі на мить загоряються надією, але зразу ж погасають: зброї в загоні нема ні в кого. Всі мовчки дивляться на тварин. Тільки Чегорян висловлює свою думку вголос.

— Дивись, — каже він, — ніби велике колгоспне стадо йде на пасовище.

Але в долині не тільки теки. Тут багато птахів. Гірські індички вискакують прямо з-під ніг. Та що з того, — голими руками однаково не піймаєш…

— Треба йти далі, — пропонує Павелл. — Тут нічого затримуватися.

Проте незабаром всім стає ясно, що звідси самим не вибратися. Щоб пройти долину, треба перебратися через бурхливу річку, яка в багатьох місцях мчиться серед прямовисних скель. А про це нічого й думати: стань тільки в таку воду, і тебе зараз же занесе. А що коли обійти ці місця зверху? Стомлені люди намагаються забратися на скелі, але тут же зриваються, розбиваючи собі лікті й коліна, обриваючи одяг. Ні, з цього нічого не вийде. Вони кричать до хрипоти, — може, десь близько товариші з інших загонів, — запалюють величезні багаття, добре що сушняку вистачає і сірники, на щастя, збереглися… Але… нізвідки ні звуку. Інколи здається, що зовсім близько чути голоси, всі насторожуються. Але це тільки здається.

Значить, треба надіятися тільки на себе. Півдня відпочити, а потім вилізти якомога вище, щоб зорієнтуватися. І знесилені люди лягають на траві. Раптом — крик Кадира:

— Ідуть, їдуть!

Кюн дивиться в бінокль.

Вершник! Від радощів не знаходиться слів. Але що коли це басмач?

— Ні, — запевняє Кадир. — Наш джигіт. У будьонівці.

Чимало учасників експедиції носили будьонівки замість шерстяних шоломів. Усі кричать, махають руками. Лунає постріл. Їх помітили.

Через півгодини або трохи більше під'їжджає один з джигітів експедиції. Він бере усі речі до себе на сідло, і всі вирушають вниз.

Незабаром прямо по руслу під'їхали ще чотири джигіти з запасними кіньми, і з ними кінооператори Дахно і Валя Ткачук.

— А де ж загін Демченка? — насамперед питають вони.

Павелл, Кюн і Чегорян здивовано дивляться один на одного. Несподіване відкриття! Тільки тепер вони зрозуміли, що потрапили на льодовик Кой-кап і що група приїхала зустрічати не їх, а Демченка. Значить, загін Демченка не дійшов на льодовик Кой-кап, інакше були б його сліди.

— Нам пощастило, товариші, — ледве посміхається Павелл, — ми перші люди на Кой-капі. Намучилися трохи, та це не біда.

— Могло бути гірше, — зауважує Чегорян, оглядаючи пониззя долини. Ні, нізащо б їм не вибратися самим звідси. Недаремно киргизи назвали цю долину Кой-кап — «баранячий мішок» — долина, звідки немає виходу…

На конях усі добралися до застави. Зупинка. Треба хоч трохи відпочити.

Героїчний похід трьох українських альпіністів і одного киргиза, які самовіддано пробиралися через льоди і сніги в самому серці білої плями Небесних гір, дав змогу відповісти на ряд важливих питань.

Тяжкий стан, в якому була четвірка групи Павелла, не дозволив детально оглянути і описати льодовик. Проте окомірна зйомка і фотозйомка льодовика на всьому його протязі, які зробили Кюн і Чегорян, виявилися цілком задовільними.

Як з'ясувалося, льодовики Кой-кап і Інильчек не тільки не мають одного спільного басейну, як це показано на карті Мерцбахера, але й не зближуються своїми верхів'ями. Верхів'я Кой-капа розташовані значно північніше, а щодо довжини цього льодовика, то вона виявилася значно меншою від довжини Інильчека.

Група Павелла визначила її не в сімдесят п'ять кілометрів, як передбачав Мерцбахер, а приблизно в двадцять — двадцять п'ять кілометрів, а це вже близько до справжніх розмірів льодовика[78].

Поки ми розмовляємо з Кюном і Чегоряном, до нас підходить невисокий бронзолиций киргиз з променистими зморшками біля очей. У нього ріденька, клинчиком борода і вузькі привітні очі.

— Мій син в експедиції, — каже він, посміхаючись. — Калик звуть.

Я міцно тисну йому руку. Це батько Калика — одного з наших джигітів. Ми всі поважаємо Калика за прямоту вдачі, постійну готовність виконати