В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Тут не пройти. Які ж новини принесуть товариші? Ми домовилися, що вони прийдуть сюди. Сідаю на камінь і чекаю.

Сонце вже високо. Спека і втома розслаблюють, і мене хилить до сну.

Раптом зверху чути сильний шум, і різкий свист розсікає повітря. Я інстинктивно схоплююсь. Величезний коричньовий птах, як вихор, проноситься над самісінькою моєю головою, потім змахує крилами і тут же шугає догори.

Я встиг помітити величезний, загнутий крючком дзьоб і лютий погляд круглих очей, який надовго врізався мені в пам'ять.

Це був бородач-ягнятник — найкрупніший з крилатих хижаків Тянь-Шаню. Розмах його крил досягає двох з половиною метрів.

Наші джигіти, дізнавшись про цю пригоду, були не на жарт схвильовані.

— Ой бой, начальнику, — говорить, похитуючи головою, Мадике. — Як він тебе не кинув вниз? Це сакал-джор, бородатий гриф, найстрашніший птах, шайтан-птах. Він кидає і тека, і архара вниз. Людину теж кидає, а тоді нападає на неї і їсть. Твоя щасливо відбувся.

Про напад бородачів-ягнятників говорять не тільки жителі Тянь-Шаню, але й багато мандрівників, дослідників. Так, професор Кашкаров у великій праці про тварин Туркестану пише: «Його дужі крила служать йому зброєю, і зброєю страшною. Навально кидається він на козла чи барана, б'є своїми дужими крилами і міцним здутим і загнутим на кінці дзьобом. З жахом кидається перелякана тварина, сподіваючись врятуватися втечею. Але дужі крила і широке кермо-хвіст дають можливість бородачеві переслідувати такого прудкого звіра, як архар. По п'ятах переслідує його крилатий хижак, б'є крилами і намагається звалити його в безодню. Рано чи пізно, але доля ця спіткає нещасну жертву, і бородач кидається вниз за нею, щоб насититися свіжим м'ясом. Він відважується нападати навіть на людину, пускаючи в хід ту ж саму зброю — крила. Пильно стежить він за людиною, що йде у горах, очікуючи зручного моменту…»

Але є й інша думка, — ніби бородач-ягнятник не нападає на живих, а їсть тільки падло.

Спостерігаючи багато разів, як зліталися падальники до трупів тварин, я ніколи не бачив серед них бородача-ягнятника.

Не хочу створювати неправильне уявлення про звички цього найбільшого з хижих птахів Небесних гір, але цілком очевидно, що його пікіруючий політ був спрямований до мене не заради звичайної цікавості. Чи підвела хижака моя нерухомість, чи він готувався скинути із скелі «здобич», — для мене це залишилось невідомим.

Але як же все-таки вибратися з Кумару?

Тураспек і Толконбай, невпевнено стискаючи плечима, говорять про білий осип, який вони бачили зверху, з гребеня.

— Там, — каже Мадике, — може можна, може ні робити стежку для коней.

Необхідно перевірити.

Йти до осипу по гребеню далекувато і стомливо. Тому ми вирішуємо піти до нього по скелях, навскіс. Шлях цей важкий. Тураспек побоюється. Він старий, і всі рекомендують йому повернутися назад у табір на Кумарі. Мадике, навпаки, почуває себе на скелях так, що йому може позаздрити перший-ліпший альпініст. Толконбай, як людина обережна, лізе повільно й обачно. На всякий випадок, він просить мене зв'язатися з ним вірьовкою.

Так просуваємось сланцьовим схилом і, нарешті, добираємося до широкого осипу. Він тягнеться вгору, справді, дуже високо, і від вершини його конуса йде до гребеня широчезний, зруйнований тисячоліттям жолоб. Осип і починається прямо з жолоба. Треба пройти вниз по осипу аж до його кінця.

— Ми підемо, — просить Мадике.

І вони разом з Толконбаєм вирушають у дорогу. Через три години повертаються обидва задоволені.

— Товаришу начальник, — звертається Толконбай, — сьогодні обов'язково в Аблайтер кочувати треба. Трави багато, дров багато, козлушка багато.

Аблайтером наші джигіти називають найближчу до Кумару долину лівої притоки Сариджасу, куди пролягає наш шлях.

Ми полегшено зітхаємо: нарешті, вихід знайдено.

Готовимо караван до виходу і — в дорогу. Майже всі ми йдемо попереду каравану й пробиваємо шлях кирками. Щоб коні не поранили ніг, гострі камені відкидаємо, а плоскі кладемо плазом. Стежка йде зигзагами. Передні коні доходять до повороту і зупиняються, чекають, поки підтягнуться інші. Потім караван рухається по дальшому зигзагу, йти одночасно по верхній і нижній стежці не можна — щохвилини зриваються камені, які можуть поранити тих, хто внизу.

Але ось осип закінчується. Починається важча ділянка, що веде до пониження в гребені. Караван затримується. Ми розшукуємо найбільш зручну дорогу і повільно виводимо коней до гребеня. Кожного в'ючного коня ведуть двоє або троє джигітів.

Так само спускаємося і з гребеня.

Спуск по осипу приводить нас до невеличкої тераси, від якої відходить до Сариджасу вузька щілина, завширшки не більше шести-восьми метрів. Її відполіровані стіни підіймаються майже на п'ятсот метрів. Вгорі, між прямовисними скелями, тягнеться маленька смужка яскраво-синього неба. В просвіті прямо на південь видно шматок правого схилу Сариджасу і за ним високий, із сніговою кайомкою гребінь.

Сонце заглядає сюди, тільки коли воно в зеніті, та й то на дуже короткий час. На дні щілини вогко й похмуро. Частина правого від нас схилу обледеніла, з нього звисають масивні льодові сталактити. В багатьох місцях лежить сніг.

Траса захаращена уламками скель, крупним і дрібним щебенем, знесеним каменепадами.

В горах ні на хвилину не припиняються руйнівні процеси. Незліченні осипи починаються вершинами своїх конусів майже біля самих гребенів. Вони ховають під собою не тільки схили гір, а й прилеглі до них частини долин.

Але й тут, серед мертвих голих скель і щебеню, є життя.

— Поглянь! — здивовано скрикує Мадике. — Яка велика квітка, мов капуста. Я ще такої ніколи не бачив.

Біля самого входу у щілину ми бачимо велику рослину. Це величезна квітка солом'яно-зеленого кольору. Зовні своєю формою, розміром і кольором вона справді схожа на капусту. А