В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Ця думка не виходить з голови.

Треба негайно посилати рятувальну команду.

Проте людей, які могли б почати зараз рятувальні роботи, немає. Усі повернулися в такому стані, що ледве тримаються на ногах. Відбираю найсильніших. Вирішено: зі мною йдуть Барков, Ірушкін і джигіт Туганбай, дуже витривалий мисливець, який уже не перший рік ходить з нами в горах і навчився альпіністської техніки.

З вечора готуємо все необхідне — альпіністське спорядження, лавинні лопати, які застосовуються при відкопуванні закиданих лавиною, аптечку, запас продуктів, — і на світанку вирушаємо до льодовика Каїнди на розшуки групи Павелла.

Одночасно виходить і загін Демченка, а також Абрамович і Вознесенський. Незважаючи на страшенну втому, товариші не хочуть гаяти часу. Демченко вирішив зайнятися гляціологічними роботами на Каїнди, а геологи мають намір дослідити одну з печер — киргизи кажуть, що в ній є селітра.

Лівим берегом Інильчека спускаємось до ущелини Ат-Джайляу. Це найкоротший шлях у Каїнди.

Ат-Джайляу — киргизька назва, що означає пасовище для коней. Перевал Ат-Джайляу досягає висоти 3627 метрів. З сідловини його в протилежних напрямках течуть дві річки. Обидві вони звуться теж Ат-Джайляу. Одна з них тече на південь і впадає в Каїнди, друга — на північний схід, у долину Інильчека. Ми йдемо вздовж цієї річки вгору і згодом круто піднімаємось До перевалу.

Ущелина укрита вологим снігом. Зверху мрячить, по схилах повзе туман. Коні щохвилини спотикаються і боязко поглядають на обрив, вздовж якого тягнеться єдина і дуже ненадійна стежка. Один з коней, не удержавшись на оледенілому осипу, спотикається і падає біля самого обриву. Туганбай в одну мить накидає йому на шию петлю, два інших джигіти хапаються за вірьовку. Але вага дуже велика. Поки інші підбігають на допомогу, вірьовка вислизає з рук. Кінь безпорадно ковзнув по крутому схилу, досяг краю обриву, перевернувся і з розмаху полетів на саме дно ущелини в річку. Допомогти йому вже неможливо.

У цей трагічний момент з перевалу спускається прикордонник. Він під'їжджає до нас і передає мені записку начальника прикордонної застави.

«Ваші люди, — написано в ній, — які повинні були спуститися в долину Каїнди, помилково потрапили зовсім в інше місце і тепер перебувають на заставі. Усі вони живі й здорові, але дуже охляли. Просять привезти їм одяг та білизну, тому що вони сильно обдерлись».

Від радісної звістки вмить зникає біль від втрати коня. Ми продовжуємо путь, щоб швидше побачитися з товаришами.

На заставі нас зустрічають Кюн і Чегорян. Альпіністів не впізнати: одяг подертий, обличчя змарнілі і обпалені спекою, губи, щоки й ніс у пухирях від опіків гірського сонця…

Але тепер усе це вже не страшне. Минають перші хвилини, і ми з інтересом слухаємо розповідь товаришів про їх подорож.

Читач пам'ятає, що група Павелла повинна була пройти через льодовик Комсомолець — притоку Інильчека — на льодовик Каїнди.

У той час ні в кого ще не було чіткого уявлення про гірські хребти і льодовики, розташовані на південний схід від Інильчека. Павелл і його товариші йшли буквально в безвість.

Вони проникли у верхів'я льодовика Комсомолець, який розгалужується в південно-західній частині на два рукави: західний і південно-західний.

— Ми вирішили йти західним рукавом, — каже Кюн, — хоч шлях по ньому був не з легких…

… Сніг лежить дуже дрібним сухим порошком і зовсім не втоптується. Заднім іти так само важко, як і переднім. Місцями сніг настільки глибокий, що люди занурюються по груди, і здається, що вони не йдуть, а пливуть у снігу.

Тільки на шосту добу група, нарешті, вийшла на «перевал». Погода стояла весь час ясна, а тут, як на зло, зіпсувалася. Весь час налітав туман, і важко було розглянути льодовикову долину. Альпіністи побачили великий цирк і багато висячих льодовиків, які в нього впадають. Але головний потік ховався в імлі. Все ж їм здалося, що цей льодовик не схожий на Каїнди. Треба уточнити.

З відрогу хребта, що розділяє обидва верхні рукави Комсомольця, нічого не видно — густий туман. Група спускається і повертає ліворуч, на другий рукав льодовика, який здається страшенно крутим льодопадом. До нього підходять досить швидко. Східці льодопаду справді грандіозні. Доводиться обходити їх. Величезні тріщини заступають шлях, на обхід іде цілий день.

Це вже восьма доба з дня виходу з бази. Кюн відморозив ноги. Пальці розпухли, і йти дуже важко.

Тільки на десяту добу видно зниження в гребені. Шлях до нього дуже довгий — Павелл погано себе почуває. Сонце обпалює обличчя, одяг промок наскрізь, відморожені ноги нестерпно ниють. Але всі йдуть, щоб до вечора піднятися на перевал.

Стрілка висотоміра давно перейшла цифру 5000. Більше прилад і не може показати — це межа його шкали, розрахованої на висоту п'ять тисяч метрів.

Ось, нарешті, і перевал. На небі ні хмаринки. Позаду — на півночі і особливо на північному сході — все вкрите снігом. Хан-Тенгрі здається справжнім Володарем неба. Добре видно і китайські гори, але вони помітно нижчі від Хан-Тенгрі. А ось навпроти, на схід, підноситься височенна вершина, яка хоч і нижча від Хан-Тенгрі, але, видно, ненабагато.

Подивившись на захід, дослідники переконуються, що вони — на спині Інильчецького хребта, майже біля самого стику з хребтом Кокшаал-Тау. Треба засікти найбільш характерні точки, і Кюн дістає планшет.

А що ж там, внизу, за перевалом?

Внизу — льодовик. Але він набагато коротший від того льодовика, який альпіністи сподівалися побачити. Це не Каїнди — там долина внизу льодовика широка, а тут вона різко звужується.

«Куди ж ми вийшли? — промайнула думка. — Чи не в китайські гори? І як далеко залишилася наша база на Інильчеку?»

Найнеприємніше те, що вже кінчились продукти. Мандрівники оглядають продуктові мішечки і