В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

Як би там не було, нам треба негайно вирушати на базу. Швидко згортаємо наші палатки і виходимо в напрямі на озеро.

Стоїть на диво ясний і тихий сонячний день. На небі ні хмаринки.

Раптом здалека до нас долітає дивне гудіння. Воно йде звідкись знизу, з глибин льодовика, весь час наростаючи. Незабаром ми почули якісь глухі удари і гуркіт, що нагадує рокіт лавин. Але ні, це не лавини. Їх ніде не видно. А гуркіт, у міру нашого наближення до озера, стає все сильніший.

— Дивіться! Дивіться! — вигукує хтось.

Над величезними пасмами льодопаду, які закривають від нас озеро, підлітають, викинуті якоюсь титанічною силою, уламки льоду, з'являється густий сніговий пил. Потім лунає гуркіт, подібний до грому.

Залишивши коней з Куганбаєвим на морені, біжимо до правого схилу біля озера, піднімаємося на скелю і, приголомшені, зупиняємося. Озеро зникло. Ми протираємо очі, але картина та сама. Нема озера. Тільки в окремих місцях вода ще поблискує серед льодяних брил. Крижини вже не плавають, мов білі лебеді, — вони осіли вниз, і між ними видніється вологе мулисте дно.

З заходу суцільною білою стіною, мов наступаючи на безводну тепер улоговину озера, стоять полчища льодяних брил. Час від часу найближчі з них починають повільно хилитися, ніби їх ззаду штовхають невидимі гігантські руки, підламуються біля основи, осідають і з гуркотом летять вниз, а над ними піднімаються хмари льодяних бризок. Всередині улоговини з величезною силою тіснять один одного айсберги, видавлюючи наверх окремі брили і кришачи їх на частини. В льодовиковій долині стоїть безперервний рев і гуркіт. Сніговий пил носиться над спустілим озером…

Води озера вирвалися з своїх льодяних оков. Але якими шляхами? Адже рівень озера був нижчий від його льодяних берегів. Проте скоро ми помічаємо, що потоки із озера ринули частково по тріщинах, частково по пустотах всередині льоду, а частково по улоговині між правим боком льодовика і схилом. Правий край льодовика страшенно подертий, на ньому розкидано безліч брил розколотого льоду. Клекочучи, потік мчав тут, заповнивши майже до самих країв широку улоговину біля схилу і несучи з собою крижини і сніг. Потоки води вирвалися на поверхню льодовика, залишивши тріщини і вибоїни.

Ми повільно і обережно пробираємося вниз по льодовику до його кінця. Долина Інильчека, на яку ми дивимося з кінця язика, невпізнанна. І річка, і все дно долини злилися в суцільний брудно-сірий потік, на якому виділяються якісь горби у вигляді безлічі валунів.

Спускаємося в долину і бачимо, що сірі горби — це не валуни, а хвилі. Вони мчать десятками річищ. Але вода на наших очах прибуває, і незабаром усі річища зливаються, заповнивши двокілометрову ширину долини від схилу і до схилу. Свинцеві гребені йдуть по її поверхні, з ревом і гуркотом перекочуючи величезні валуни.

Продовжуємо свій шлях, і раптом — несподівана зустріч: якась людина, стоячи на валуні, здалека махає нам хусткою.

— Та це ж Барков! — впізнає Ірушкін.

Трохи нижче розкинулися жовті палатки. Біля них сидять, гріючись на сонці, Демченко і Гаєвський. Нам усе ясно: загін не може перебратися на протилежний берег, до базового табору.

— Сидимо біля моря і ждемо погоди, — зустрічає нас Гаєвський. — Хіба це не море, — посміхається він, — два кілометри в ширину і п'ятдесят у довжину. Ми тут мало свої душі не лишили.

І товариші розповідають, що вони, спускаючись з льодовика, пробували перейти через найменше з річищ. Потрапили в глибоке місце, їх збило і понесло. На щастя, встигли ухопитися за кінські хвости.

Становище серйозне. Невідомо, на який час ми відрізані від бази, де знаходиться все постачання експедиції. Продукти у нас закінчилися, палива і сірників немає, одяг і спальні мішки у багатьох промокли.

А базовий табір — ось він, рукою подати.

Головко і Барков піднялися вище на схил і з запалом сигналізують, розмахуючи плащами, щоб нас там помітили.

Я також вилізаю на схил і в бінокль ясно бачу, що до табору приганяють коней з пасовища і тут же сідлають їх.

— Товариші, — кричить Барков, — допомога близько!

Через півгодини джигіти женуть до річки табун не менше двадцяти п'яти коней, зв'язаних поводами один з одним. Один з джигітів — Ісмаїл Койгельдинов сідає на середнього коня і вводить табун в шалену ріку. Ми з завмиранням серця спостерігаємо. Стає страшно за Ісмаїла і за коней. Однак тварини судорожними зусиллями переборюють натиск течії і, витягуючи шиї, поступово наближаються до нашого берега на півтора-два кілометри нижче. Один за одним вони вибираються на берег і з силою обтрушуються.

Незабаром Ісмаїл підганяє коней до нас.

— Давай, давай скоро! квапить він, показуючи на берег. — Бачиш, як швидко піднімається вода. Сідай на середній кінь, так буде краще. Якщо на одному коні в цю воду підеш, обов'язково пропадеш, а в середині косяка поїдеш, — нічого не бійся. Це такий старий киргизький правило.

Ми сідаємо поруч з ним в саму середину табуна, і наш «живий пліт» іде до розбурханої ріки. Рівень води з кожною секундою піднімається. Здається, ось-ось нас понесе, закрутить і розіб'є об камені. Хвилі запліскують коней; слабші вибиваються з сил і занурюються з головою в потік, але їх удержують сильніші.

Лівий берег все ближче. До нас уже біжать товариші, що залишилися на базі, і серед них я бачу старика Жуковського.

На широкій поляні біля самого табору палає багаття. Промоклі до нитки, змерзлі так, що зуб на зуб не попадає, ми поспішаємо до багаття. Зіскакуємо з сідел, квапимося сісти до самого вогню. Приємне тепло поступово зігріває нас.

Але що ж все-таки з групою