В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

— Наші! — вигукує раптом Ірушкін.

Справді, це загін Демченка. Але чому він тут? Адже загін повинен був перевалити через хребет Кокшаал-Тау на південь, знайти льодовик Кой-кап, якщо такий існує, спуститися по ньому в долину Теректи, пройти потім у долину Інильчека і повернутися до базового табору. Це далеко звідси. Що ж примусило наполегливих дослідників змінити маршрут?

Ось вони вже підходять. Ідуть дуже повільно, обличчя у всіх зарослі, щоки втягнуті, очі стомлені. Третяка в групі немає. Немає і носіїв.

— Де Андрій? — тривожимося ми.

— Супроводжує носіїв на базу, — відповідає Демченко. — Майже всі вони тяжко захворіли на гірську хворобу і самі б не дійшли.

Демченко, а за ним і всі інші скидають рюкзаки і, віддихавшись, сідають до вогню попити чайку.

— Ну ж бо, розповідайте, — напосідаємо ми.

Але всі мовчать. Тільки Шиманський, відсьорбуючи чай, каже:

— Зараз розповімо, дайте хоча б чашку гаряченького випити. Адже ми йдемо з самої ночі.

Терпеливо ждемо. Шиманський допиває чай і починає свою розповідь.

— Підвів нас Мерцбахер, — зітхає він. — Здорово підвів. Стільки витратили сил, так рискували — і все тільки для того, щоб переконатися в його помилці. Труднощі почалися зразу, як тільки ми відійшли на південь від Хан-Тенгрі і піднялися вище п'яти тисяч метрів. Опівдні жара досягала 40–50 градусів. Не можна було терпіти цю спеку. Нас палило через товсті стьобанки, ми обливалися потом, без кінця провалювалися в мокрий сніг.

— Так, вигляд у вас, відверто кажучи, страшнуватий, — зауважує Ірушкін.

— Зазнали б ви такого, а потім говорили про вигляд. — парирує Шиманський.

Ми осудливо дивимося на Володю.

— Стали ми пробивати стежку, але більше тридцяти кроків ніхто з передніх не витримував. Спрага нестерпна, тягне наковтатися снігу, але самі знаєте, яка користь від снігу. Скільки не ковтай, спрагу не заспокоїш. Тільки горло і язик пухнуть, а пити хочеться все більше й більше. Підійшли до того самого льодопаду, який Мерцбахер назвав порогом на шляху до Кой-капу. Вилізли на нього і ахнули, — суцільні лабіринти тріщин і провалів, а по боках величезні брили льоду.

— Зачекайте ще хвилиночку, — знову перебиває Ірушкін, — не можу дивитися на ваші сумні фізіономії. А що коли я піджарю вам гаряченьких оладок?

У кой-капців обличчя уже складаються в посмішку, але розпухлі, потріскані кровоточиві губи зразу нагадують про себе, і посмішка миттю завмирає:

— Дайте ж мені можливість розповісти! — обурюється Шиманський.

Усі шикають на Ірушкіна і співчутливо слухають.

— Бродили ми серед цих брил, бродили… Здавалося, ось-ось вийдемо наверх льодопаду і побачимо прохід на південь. А перед очима раптом опинилися… Ну що б ви думали? Свої ж власні сліди. Прокляття якесь. Виходить, ми кружляли в цьому лабіринті. Стало темніти, нап'яли ми палатки, але слати вже не могли. Звідусіль долітав страшенний гуркіт. Почалися лавини, причому так близько, що ми не розраховували вже звідти вибратися. Куди підеш? Кругом страшенні провалля і нічого не видно.

Шиманський стомлено зітхнув. Йому наливають ще кухоль чаю, він відпиває і продовжує:

— Все це ще півбіди. Біда почалася пізніше. Носії захворіли на гірську хворобу і рішуче відмовилися йти далі. Ніякі умовляння і доводи не допомагали. Тоді ми вирішили покинути частину вантажу і одну палатку, відпустити трьох слабих носіїв, а залишити тільки двох найміцніших — Уркали і Джумабая. Третякові доручили відвести їх. Уночі ми все-таки піднялися на льодяні скиди і підійшли під самий перевал. Мороз понад 30 градусів. Перевал височів над нами метрів на двісті. До чотирьох ранку відсиджувалися, а коли стало світати, я з Головком, Уркали і Джумабаєм пішли наверх. Схил такий крутий, що я боявся викликати лавину, йшли обережно, ступаючи слід у слід. Так цілий день. Коли піднялися на перевал, стало уже темніти. Дуже цікавилися, що ж за перевалом. А там ми побачили не льодовик Кой-кап, як сподівалися, а верхів'я льодовика Зірочка.

— Так, значить, ніякого проходу на Кой-кап нема?

— Так, — зітхає оповідач, — проходу, про який писав Мерцбахер, не існує. У цьому ми переконалися. А побачити Кой-кап згори навряд чи можна. Все закриває величезна вершина.

Демченко, людина дуже мовчазна, додає до розповіді небагато.

— Так, намучилися, це правда… — каже він. — Але все-таки я не шкодую. Ми першими побачили і зняли справжній фірновий басейн Південного Інильчека. Він, виявляється, розташований не на схід від Хан-Тенгрі, як передбачав Мерцбахер, а на південь. Ми піднялися на останній бар'єр льодопаду, і перед нами в південно-східному напрямі, на висоті понад п'ять з половиною тисяч метрів, відкрився грандіозний амфітеатр. У діаметрі він ніяк не менший шести кілометрів. З трьох сторін його оточують округлі хребти з кількома сідловинами. Це, безумовно, і є головне джерело живлення Південного Інильчека. Він знаходиться вище від усіх і за розмірами більший від усіх верхніх Хригок, і тільки він у першу чергу може живити таку громаду, як Інильчек. Ми пересікли цей амфітеатр, підійшли до схилу, що замикає його з півдня, вийшли, — правда, з труднощами, — на гребінь. З високої точки перевалу перед нами відкрилася виразна картина розташування хребтів і льодовикових долин масиву Хан-Тенгрі. Ми бачили дуже ясно також західне продовження Кокшаал-Тау і зробили багато знімків. Вони згодяться, — адже до нас у цих місцях ще не бувала жодна людина. А щодо льодовика Кой-кап, — посміхається Демченко, — то він, я думаю, від нас не втече. Не змогли пройти зверху, попробуємо це зробити знизу.

Настав час повернення загонів на базу. Пішов униз загін Демченка, в таборі повинні бути уже й інші загони. Закінчуємо свою роботу і ми.

Несподівано джигіт Куганбаєв приносить записку. Тривожне повідомлення: група Павелла не повернулася вчасно.

Ми схвильовані: з товаришами щось трапилося. Можливо, доведеться посилати рятувальний