В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький

і виконує його дуже старанно. Здається, у нього природжена потреба дбати про товаришів. Задовго до підйому Володя пече оладки, вдень варить суп із тушонки і компот з журавлиновим екстрактом. А ввечері з такою ж старанністю упаковує в вату і коробочки відібрані геологами зразки окам'янілостей і гірських порід, наклеює на них етикетки і записує в журнал: коли, де, у якому відслоненні взято зразок.

Гірські породи в цьому місці одноманітні. В основному це темно-сині сланці, дрібнозернистий, цукровидний мармур, з якого складений Хан-Тенгрі, і хлоритові темно-зелені сланці. В осипу кулуара в південно-східному відрозі Хан-Тенгрі знаходимо окварцовані вапняки з вкрапленими в них кристалами свинцевого блиску. В корінній породі південного схилу Хан-Тенгрі на висоті 5160 метрів нам удається вибити невелику окам'янілість: раковину брюхоногого молюска.

— Треба піднятися вище, — каже Вознесенський.

За цей час наші геологи остаточно освоїлися в горах і набрали вигляду справжніх альпіністів.

Але піднятися в розшуках окам'янілостей вище ми не можемо, заважає погода. Як правило, після обіду небо затягує хмарами і починає йти сніг.

Різноманітних камінців у нас і так уже багато, а геологам хочеться обов'язково привезти з собою зразки порід якщо не з самої вершини Хан-Тенгрі, то хоча б з гребеня, якнайближчого до вершини. І в цьому їм несподівано щастить.

Ми почали якось упаковувати зразки, а Вознесенський, скориставшись тимчасовим проясненням погоди, йде фотографувати. Незабаром починається звичайна симфонія: свист зірваних каменів і потім гуркіт їх падіння. І через кілька хвилин за палаткою ми чуємо збуджений голос.

— Володимире Івановичу! На допомогу!

Всі вискакують із палатки. Біля входу стоїть Вознесенський. В руках у нього кілька важких каменів.

— Візьміть, будь ласка, у мене ці камінці, — каже він, посміхаючись. — Повезло, знаєте. Фотографую вершину Хан-Тенгрі і раптом чую: на мене силиться каміння. Ну, думаю, амінь геологу Вознесенському. Не знаю — тікати чи стояти. І те й інше небезпечно. Поки я вирішував, брили впали зовсім недалеко від мене і розбилися на куски. Дивлюсь у бінокль, — снігова хмара під самою вершиною. Он, виявляється, звідки вони летіли. Якраз те, що потрібно.

— Справді, вам пощастило, Олексію Ничипоровичу, — відзначає Абрамович. — Тепер нібито все. Можна і відкочовувати звідси.

На другий день ми згортаємо табір і, нав'ючивши майно та колекції, спускаємося вниз.

Чотири години дня. Звичайно в цей час з верхів'їв вривається і дме вниз по коридору Інильчецького льодовика дуже сильний вітер. Пояснюється це різницею температур холодного повітря над величезними сніжно-льодяними покривами хребтів, льодовиків і нагрітого повітря в пониззях долини Інильчека. Вітер цей завжди з'являється на короткий час і швидко затихає. Ледве ми відійшли від Хан-Тенгрі, як він налетів навальним вихором, зриваючи зі схилів не тільки сніговий пил, але й цілі брили снігу. Борючись проти шаленого натиску вітру, караван повільно просувається по фірновому полю.

Раптом оглушливий гуркіт, немов залп важких гармат, розколов над нами повітря. Ми ясно відчули сильний поштовх, дрижання льодовика і слідом за цим різкий удар повітряної хвилі.

В очах у всіх німе запитання: що це?

Це була» гігантська лавина неймовірної сили. Ніколи мені ще не доводилося спостерігати щось подібне. Ось вона ще падає з третьої на захід від Хан-Тенгрі вершини висотою шість з лишком тисяч метрів. Здається, що рушиться і падає сама гора. Товщі снігу з страшенним ревом несуться каскадами, окутані клубами снігового пилу. Вони втягують у свій потік все більші й більші маси снігу, зносять їх зі схилу, безмірно збільшуючи і без того гігантські розміри лавини. Збиті куски льоду і каменю летять крізь снігову хмару, як осколки снарядів.

Повітряна хвиля, що неслася попереду лавини, немов затримує на мить падіння лавинного язика, потім підкидає його величезним сніговим віялом далеко за середину льодовика. Детонація викликає ще ряд великих і малих лавин, і вони одна за одною зриваються з обох схилів. Ущелина наповнюється сніговим пилом, густа снігова завіса надовго закриває льодовик.

Поступово гуркіт лавини стихає. Повільно осідає сніговий пил, далечінь прочищається. Ми зітхаємо, вдячні долі за те, що вціліли, і, з побоюванням дивлячись на навислі снігові карнизи, продовжуємо путь.

По дорозі геологам треба ознайомитися з північними схилами південного берега Інильчека. Цей берег льодовика розчленований глибокими, паралельними між собою долинами, якими у Південний Інильчек з північних схилів хребта Кокшаал-Тау течуть п'ять великих льодовиків-приток.

Найбільший із них — льодовик-притока Зірочка. Довжина його — 18 кілометрів, тобто він на 3 кілометри довший за Дих-Су — найбільший з долинних льодовиків Кавказу. За ним іде дев'ятикілометровий льодовик — притока Дикий, потім льодовик Турист на шість з половиною кілометрів, Комсомолець — 13 кілометрів і льодовик Шокальського довжиною 5 кілометрів.

Ми оглядаємо льодовики Зірочка і Дикий у бінокль, фотографуємо їх, збираємо зразки порід з морен, що виходять з льодовиків.

— Ті ж самі темні сланці, — каже Вознесенський, оглядаючи берегові схили.

Але ось відкривається просвіт у верхів'я льодовиків — приток. Геологи жвавішають. Там, на північних схилах Кокшаал-Тау, у бінокль видно гігантські товщі такого ж самого мармуру, з якого складений і Хан-Тенгрі.

У темряві підходимо з запаленими ліхтарями до льодовика Комсомолець. Величезний льодяний потік Комсомольця з страшенною силою напирає на лівий бік Південного Інильчека, видавлюючи вгору дивовижні, безформні маси льоду, йти потемки тут неможливо. Обираємо більш пологе місце і прямо на льоду ставимо свої палатки.

Ранком Вознесенський з Талею Барковим і двома носіями вирушають до льодовиків Турист і Комсомолець вивчати відслонення біля їх річища гранітних масивів, а ми переносимо наші палатки на захід, ближче до озера Північний Інильчек.

ТАМ, ДЕ НЕ СТУПАЛА НОГА ЛЮДИНИ

Годині о другій дня з боку верхів'їв Південного Інильчека показується група людей. Усі здивовані: звідси ми нікого не ждемо. Хто ж