В серце Небесних гір - Михайло Тимофійович Погребецький
«Ну нехай, — думаю, — подивимося, що буде далі. Адже і Вознесенський, і Абрамович допитливі, жадібні до знання люди».
Опівдні підходимо до розвилки, де льодовик розгалужується на південне і замкнуте озером північне русло. Беремо напрям на південний схід, до чорного мису, який ми назвали Броненосець — дуже вже нагадує він носову частину військового корабля. Весь цей мис складається з темних сланців, вапняків. Їх тут дуже багато.
Вознесенський і Абрамович деякий час уважно розглядають сланці, але потім їх увага помітно слабшає. Нічого нового. Такі сланці ми бачили ще в долині Інильчека.
Правда, тут вони дивують кілометровими товщами у схилах хребта, похмурими гігантськими осипами біля країв льодовика і численними уламками на боковій морені, по якій лежить наш шлях.
На Броненосці сланці розсічені кристалічною жилою.
— Це гранодіорит, — пожвавлюється Абрамович, — вивержена порода, близька до граніту і діориту.
— Так, — підтверджує Вознесенський. — Чудовий будівельний матеріал. Добре полірується, придатний для облицьовування будинків і скульптурних робіт.
Але сланці, на жаль, «німі»: в них не знайдеш окам'янілостей, і тому немає можливості дізнатися про їх походження, вік.
Геологи засмучені. Ірушкін та Барков щохвилини піднімають з морени сланцьові уламки, але розчарування геологів не проходить. Кожного разу Володя і Таля. чують одну й ту ж саму відповідь:
— Нічого цей камінь не говорить. Можете його викинути.
Але ось один з каменів, переданих Барковим, приковує увагу Вознесенського.
— Бачите, — каже він, помітно пожвавлюючись, — ніздрювата будова. Це куски скелетів коралових поліпів, які живуть у теплих морях на невеликих глибинах.
Незабаром і ми знаходимо на морені уламки сланців-з поліпами, а в одному навіть виявляємо уламок стеблинки.
— Скелет морської лілії, — визначає Вознесенський. І, звертаючись до нас, він пояснює: — Морська лілія — це тварина, що нагадує своїм виглядом рослину. Стеблинкою вона нерухомо прикріплюється до дна моря і, весь час рухаючи своїми війками, захоплює і поглинає планктон — найдрібніші морські організми і мікроскопічні залишки рослин.
Я бачу, що обидва наші геологи задоволені — в темних сланцях Інильчека знайдена перша фауна. Вона зможе сказати про вік породи. Правда, ці залишки взяті на морені, а не в корінній породі, але, так чи інакше, вони впали на морену звідкись з найближчих схилів, складених з таких же сланців.
На дев'ятому кілометрі від мису Броненосець піднімається куполоподібна вершина імені Г. І. Петровського.
Ця вершина і товщі, що відходять від неї, являють собою гранітний масив, який вклинився між сланцьовими товщами.
Такі ж граніти виявлені на протилежній, південній стороні льодовика, якраз проти піка Петровського, в гирлі притоки Інильчека Комсомолець.
Звідки серед сланців і вапняків такі могутні товщі кристалічних порід?
Багато мільйонів років тому горотворні сили стиснули територію сучасного Тянь-Шаню і зім'яли її в складки. В гігантські тріщини і провали, що утворилися при стисненні, з глибоких надр землі ринули потоки розжареної магми. Захолонувши, вони утворили ці гранітні масиви.
— Тут треба розглянути все уважніше, — каже Абрамович.
За спеціальністю він петрограф[77] і, звичайно, не може пройти мимо всіх цих кам'яних брил.
Поки Вознесенський з Барковим працюють з гірським компасом, я, Абрамович і Трушкін підходимо до південних схилів піка Петровського. Біля його підніжжя навалені скинуті каменепадами гранітні брили і дрібний щебінь.
— Ви знаєте, — каже Абрамович, — нарешті ми натрапили на цікаве в петрографічному відношенні місце. Саме тут магма щільно прилягала до прорваних нею осадочних порід і своїми жилами входила в тріщини і пустоти сусідніх товщ. Якщо ми з вами зуміємо добре пошукати і попрацювати молотком, у нас напевно буде цікава колекція. Отже, за роботу, друзі, за роботу!
Юрія Михайловича, завжди спокійного, навіть флегматичного, ми не впізнаємо. Звідки у нього раптом стільки кипучої енергії? Він вмить відсортував собі цілу купу уламків, озброївся лупою, молотком, зубилом і з запалом дробить камені, розглядає їх в лупу.
— Ви тільки подивіться, товариші, — кличе він нас, — який великий, який чудовий зразок чорного турмаліну! Це так зване «турмалінове сонце». Бачите, які довгі промені йдуть в усі боки від центра і як вони виблискують. Турмалін — напівдорогоцінний камінь, але він має й промислове значення: його застосовують і в оптиці, і в радіотехніці. А от подивіться на ці червоні кристали. Адже це гранати, також напівдорогоцінний камінь. Вони дуже тверді і теж застосовуються в промисловості — для шліфування і точіння інструментів.
Розмовляючи з нами, Абрамович не перестає розбивати молотком камінці і розсовувати їх по кишенях. Велику частину своєї здобичі він передає нам, і ми навантажуємо рюкзаки уламками.
Особливо багато тут великих красивих латунно-жовтих кристалів кубічної форми. На сонці вони горять, мов золото. Коли на другий день ми показали їх носіям, ті в один голос крикнули: «Алтин! Алтин!» і довго не вірили, що перед ними не справжнє золото. Це був пірит — сірчаний колчедан, з якого видобувається сірчана кислота, сірка і навіть мідь.
Поки ми довбаємо і збираємо камінці, погода псується: піднімається холодний вітер, небо затягує хмарами, йде сніг. Ми беремо на плечі неймовірно важкі рюкзаки і повільно вибираємося через кам'яні розсипи на морену, до каравану.
Надвечір другого дня загін підходить до південного схилу Хан-Тенгрі. На морені, там, де і в минулому році був наш табір, ми ставимо палатки. Протягом трьох днів з ранку і до вечора збираємо зразки гірських порід, проводимо фотозйомку, зарисовуємо відслонення…
Найбільше роботи у Володі Ірушкіна. Він відповідає у нас за колекції, веде наше господарство. Цей останній клопітливий обов'язок він узяв на себе добровільно