Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Ось так! Капітан, повноправний господар судна в плаванні, як те водиться споконвіку, раптом повинен виконувати волю боцмана. Воістину, все пішло шиворіт-навиворіт.

— Хасімото-сан! — заволав упередзорячий. — Ліворуч тридцять — проблисковий огонь.

— Бачу, Кіносіті, — відказав капітан. — То маяк на мисі Сіретоко. Отже, ми майже вдома.

Вранці шхуна пришвартувалася біля рідного причалу.

— Що ж, на перший раз досить і цього, — розглядаючи в монокуляр проектора звивисту, покраплену мерехтливими цятками стрічку, відзначив сержант-дешифрувальник, якому дали зроблений боцманом радіоперехват.

— Є щось путнє, Гаррі? — запитав такий же, як і сержант, здоровань, що сидів за сусіднім столом перед тумбою обчислювального апарата.

— Ні, Майкле, — не відриваючи погляду від стрічки, мовив дешифрувальник. — Звичайні портові радіосигнали. Очевидно, з бухт Такіура й Накатомарі[91], — додав.

— Росіян так просто не спровокуєш, не викличеш в ефір радіостанцій, які нас цікавлять, — відповів той, кого звали Майклом.

— Ти маєш рацію, — докинув сержант. — Не такі вони простодушні, як дехто вважає. Але ж шхуна спеціально ходила в рейс, на її спорядження затрачена не одна тисяча доларів. А ми, американці, люди ділові: вкладений капітал повинен приносити гендель. Ото майор Сміт і хоче козирнути перед начальством, поспішає дати звіт про «блискучі» результати підлеглої йому шхуни.

— Пнеться в генерали, — саркастично зауважив Майкл.

— Атож, — погодився Гаррі. — Бо затія з «Сінтоку-мару» — справа його рук. Він за неї відповідає.

Розмова відбувалася в кімнаті на другому поверсі того особняка, в якому був кабінет Кокікі. Йшлося про майора, з яким Мукудорі познайомився ще під час свого першого візиту в Абасірі. Виявляється, Сміт, людина-невидимка, й диригував «рибалками» «Сінтоку-мару».

Перш ніж викликати до себе сіндо, господаря шхуни, Кокікі зустрівся й бесідував із боцманом та капітаном.

— Нарікань на екіпаж у мене немає, — заявив Хасімото. — Всі на своїх місцях. Особливо боцман, — покрививши душею чи, може, глузливо, підсипав він похвалу на адресу Кавагуті.

— Ну, а що ви скажете про матроса-моториста Міяму?

— Він зарекомендував себе щонайкраще, — не здогадуючись, що боцман уже доповів про настрої Міями, відказав капітан.

— Дивіться, Хасімото-сан, — попередив Кокікі. — Вам із ним плавати. Люди, самі розумієте, повинні бути надійними.

«Он він куди хилить!» — збагнув Хасімото натяк.

А Кокікі вів далі:

— Судячи з ваших слів, пробний рейс показав, що екіпаж здатний за будь-яких умов ловити рибу. Ха-ха! — зайшовся він сміхом. — Ось тільки не треба було так лякатися. Бо втеча від Сімусіру далеко в океан нічим не виправдана.

— Але ж вони за нами гналися і вже майже наступали на п'ятки, — почав виправдуватися капітан.

— Нехай би гналися, — спокійно відповів Кокікі. — Звичайно, це добре, що гонки показали, на що здатна «Сінтоку-мару». Двигун у неї справді могутній. Але…

Зрозумівши, що в розмові зайшов далеко і ледь не виказав того, про що не повинен знати навіть капітан, Кокікі змовк.

Втеча від патрульного катера його тішила, але й засмутила. І Кокікі й майор Сміт насамперед турбувалися, чи добре замасковано міждоння з розміщеною в ньому апаратурою.

«Телепень цей Хасімото! — в думках вилаявся Кокікі. — Нехай би прикордонники піднялися на борт. Їм можна було б пояснити, що шхуна збилася з курсу й випадково зайшла в радянські територіальні води. Конфлікт таким чином уладнали б, і водночас стало б ясно — адже прикордонники обов'язково обшукали б порушницю, — чи надійно сховано радіовимірювальне причандалля. Перед наступними, відповідальними рейсами це неабищо».

— Хіба вас Кавагуті не попереджав, що треба було спробувати потрапити до рук червоних? — запитав він капітана.

— Боцман сказав уже тоді, коли ми тікали.

— Необачний, — розвів руками Кокікі. — Це його помилка. Ну, та на майбутнє, гадаю, таке не повториться. Ви, Хасімото-сан, повинні діяти з ним заодно. Вважайте, що Кавагуті на борту судна — це я.

— Гаразд, — «погодився» капітан, засовуючи до кишені винагороду — пачку новесеньких асигнацій.

Того дня Мукудорі теж перепало на горіхи.

— Як же так? — дивувався Кокікі, бесідуючи зі своїм компаньйоном. — Ти — господар шхуни, а в тебе під носом діється казна-що: зопалу рубають кінці, цілу ніч, транжирячи дорогоцінне пальне, шхуна тікає світ за очі.

— Я вам щиро вдячний за піклування про шхуну й про те, що ви занепокоєні збитками, яких завдав мені рейс, — в низькім поклоні схилив голову Мукудорі.

— Не треба іронізувати, — поклав Кокікі йому руку на плече. — У нас з тобою спільні інтереси. Про збитки не турбуйся: заокеанські друзі їх відшкодують. Уже дано розпорядження доставити новий невід та запаси пального. Отож збирайся, Мукі, в рейс.

— Мені важко, Кокікі-сан, — раптом випалив Мукудорі, — порозумітися з боцманом. Він поводить себе зверхньо, як, до речі, й один із матросів.

— Хто саме? — перепитав Кокікі.

— Стерновий Мікімура.

Запало мовчання. Потім Кокікі неквапно мовив:

— Бачиш, друже, перед пробним рейсом ми, здається, домовлялися, що деякі обов'язки візьме на себе Кавагуті. Повір, це не моя примха. А Мікімура… Мікімура, — завагався він, не знаючи, що відповісти, — першокласний моряк. Я не розумію, чого ти проти нього так настроєний.

— Він — нахаба, — наполіг на своєму Мукудорі.

— Не присікуйся до чесної людини і затям, що чим сильніша любов, тим сильніша й ненависть, — перевів Кокікі все на жарт.

Так Мукудорі нічого й не домігся: і Кавагуті, й Мікімура залишилися на шхуні. Щоправда, неблагонадійних