Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Сайра зникла, мігрувавши, мабуть, на південні нерестилища, до Хонсю й Хоккайдо. Проте з'явилися палтус і навага — риба, яка тут ловиться цілий рік.

Що б не ловити, аби були повні сіті. Й човни заходилися прасувати багатомильну смугу вподовж Курил.

На «Сінтоку-мару» теж готували трал. Знаряддя лову в японців різноманітне: від примітивних острог і гачків, за допомогою яких ведеться ярусний лов тунців, до сучасних дрифтерних сітей і тралів. Вдосталь його було і на шхуні.

Помітивши, як Кіносіта, Мікімура й Санкіті пораються на кормовій палубі біля снастей, Мукудорі криво усміхнувся. Він знав, що старання матросів марне, бо рибалити їм не доведеться: як тільки повечоріє, «Сінтоку-мару» звідси майне світ за очі.

Годину тому сіндо розмовляв із боцманом. Він поділився своїм задумом пробратися до східного берега Шумшу.

— На жаль, ми ще не з'ясували, чи є на мисі Томарі радіостанція, — у відповідь сказав Кавагуті. — За це, як ви знаєте, Кокікі по голівці не погладить. Отож давайте надолужимо прогаяне. Перш ніж прямувати до Сюмусю, слід «промацати» з ефіру деякі об'єкти на узбережжі бухти Отомає.

— Капітан запевнив, що до гирла Тодорокі підступи небезпечні.

— Гнида! Він завжди всього боїться, — зло відрубав боцман. — З такими, як Хасімото, морячити добре хіба що на озері або в лагуні.

— Я теж такої думки, — погодився Мукудорі. — Але ж капітану видніше, як діяти.

— Можливо, й видніше, та на цей раз буде по-нашому, — наполіг Кавагуті. — Коли відходимо? — запитав.

— Годині о сьомій. Як добре стемніє — щоб менше хто бачив…

— Скажіть капітану: нас цікавить мис Курабу, гирло Тодорокі й бухта Отомає. Нехай він не мудрує, а підходить туди поближче.

— Я з ним переговорю, — пообіцяв Мукудорі.

… Увібравши гірські потоки, Тухарка, яку японці колись перехрестили на Тодорокі, вільно й широко несе свої води до океану.

Гирло її перетнуто кам'янистою косою, так званим баром, через який в тиху погоду, тримаючись лівого скелястого берега, шлюпки можуть заходити в саму річку.

За кілька миль від мису — бухта, на пологому березі — селище курильських рибалок. Вузький, гостроносий острівець Бар'єрний — ніби сторожа від навали хвиль і шалених вітрів.

Капітан Хасімото мав рацію — підступи до бухти справді небезпечні. Підводне каміння, рифи підстерігають необачних мореплавців на кожному кроці. Що це так — свідчать рештки корабля, який невідь-коли розбився об тутешні скелі.

Від колишніх ненависних назв, всіх отих Атенкесі, Тараба, Іоцуіва — буцімто рибальських висілків, з яких «нейтральні» японці насправді виходили в простори океану топити мирні радянські судна, — не залишилося й згадки.

На далекій радянській околиці — Курилах — милі серцю ймення, міста й села Сєверо-Курильськ, Крузенштернівське, Океанське.

Ось ці «об'єкти» й задумали промацати «рибалки».

Мукудорі вніс у маршрут поправку.

— Я цілком згоден, Кавагуті-сан, — шанобливо мовив, — що згадані вами місця треба дослідити. Ми це зробимо на зворотному шляху. Та спочатку відвідаємо Сюмусю. Повірте: ви не розчаруєтеся! — піднесено вигукнув. — Там для нас знайдеться пожива. Я служив колись на Сюмусю…

Від згадки про час, коли і йому перепало, Мукудорі зблід й на півслові затнувся. Бо, хоч і кажуть, що не треба боятися гавані, в якій зазнав катастрофи, він, згадавши про неї, злякався і водночас не міг відмолитися від спокуси побувати там. Так убивцю тягне місце, де було вчинено злочин.

Далекий суходіл вабив Мукудорі ще й з інших причин…

— Куди це вони вирішили йти? — піднімаючись із кочегарки, щоб удихнути свіжого повітря, запитав у товаришів Міяма.

— Схоже — на північ. Та куди конкретно, невідомо, — відповів Кіносіта.

— А як же трал? Ми його щойно підготували, — втрутився в розмову Санкіті.

— Хіба тобі не все одно — ловити палтуса чи червону рибу?

— Все одно, але ж… Щойно натрапили на косяк — і знову гайда.

— Запитай у свого дядечка, що нас гонить.

Хоч матросам було наказано спочивати, тому що, сказали їм, скоро настане гаряча пора, ніхто не спускався в задушливий кубрик. Усі похнюплено стояли на палубі.

«На цій шхуні грошей не заробиш, — з прикрістю думав кожен. — А от лиха сьорбнеш…»

Ніч була морозяна, тиха. В розривах хмар крижаними скалками поблискували зорі; холод пробирав до кісток. Важкі хвилі глухо били в борт.

Краючи носатим форштевнем невидимі вали, «Сінтоку-мару» раз у раз спотикалась, але, не зупиняючись, поспішала на північ.

Високо в небі зводилося громаддя гір. Сніг на вершинах, увібравши сяйво зірок, світився. І від того над океаном, там, де вгадувався берег, було біло. Просто-напросто все довкруг розділилося навпіл: на світле й темне.

Схожий на велетенські лаштунки, над островом якось нереально висів широкий матовий німб.

«Рибалки» на містку, в ходовій рубці й тут, на палубі, з якої досі ще ніхто не пішов, спостерігали цю дивовижну красу.

— Гарно! — захоплено мовив Санкіті.

— Буде ще краще, якщо знову потрапимо до рук прикордонників.

Мукудорі і не думав залишати містка. Він сторожко прислухався, пильно вдивлявся в темряву океану… Ненароком згадав дядечка, полковника Сімуру, те, яким той був чутливим до краси. Йому ще й досі пам'ятаються рядки хокку, що їх любив повторювати Сімура: