Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

— Ніякого «але»! — перебив Кокікі. — Риба рибою — на те ми й рибалки! — підморгнув він. — Та передусім…

До них підійшов один із докерів, що ремонтували шхуну, й Кокікі так і не доказав.

Ось для чого потрібна була ця докорінна переробка судна!

— Рибалки! — глузливо пробурмотів Мукудорі. — Нічого не скажеш, здійснилася мрія — я став рибопромисловцем. Ха, ха, — пирскнув він сміхом.

«Маріонетка з театру тіней», — подумав гірко.

Японські риболовецькі човни і шхуни обладнані гак, що людині на них майже немає місця.

Ходова рубка — схожа на ящик з-під краму, поставлений на горішній палубі сторчма; кубрик, у якому харчується команда, теж невеликий, з одним ілюмінатором угорі, крізь який ледь-ледь цідиться каламутне світло. Ніші, де сплять матроси, такі тісні, що в них можна хіба що просунутися повзком. Не поворухнутися й не випростатися.

Ті кубрики-домовини в кілька ярусів: рибалки сплять один над одним, відгороджені тонкою дерев'яною перетинкою. Лише каюта капітана трохи місткіша. В ній на присадкуватому триніжку стоїть невеличкий стіл, а на протилежному боці, під ребристою стіною, ліжко й уквітчаний галузками священного дерева сакакі вівтар, перед яким капітан щодня творить молитву. Він звертається до Компіра, бога й покровителя моряків, благає, щоб той змилостивився й послав штильову погоду.

Такою, правда, трохи місткішою, була й «Сінтоку-мару», щойно виведена із доку й припнута до пірса, навпроти вежі тамтешнього маяка.

Поки шхуну ремонтували, з її колишнього екіпажу не залишилося нікого: останнього матроса, Хатідзо, звільнили місяць тому.

— Люди, які вирушать на «Сінтоку-мару», — попереджав майор-американець, — повинні бути надійні. Ну, та про це, Кокікі-сан, ми подбаємо самі.

Почали укомплектовувати екіпаж. Першим на борту шхуни з'явився її новий капітан, Іомура Хасімото, — як лантух, натоптаний колишній унтер-офіцер транспортного судна, що курсувало між північними островами Курильського архіпелагу. Він теж попав у полон і згодом, як і Мукудорі, повернувся на батьківщину, в Абасірі.

Слідом за капітаном прибув боцман Кавагуті, тридцятилітній, трохи молодший за Хасімото підводник розгромленого імператорського флоту.

Зовні Хасімото й Кавагуті навдивовижу схожі між собою. І якби не високий зріст боцмана й відтяте ліве вухо, можна було б подумати, що вони близнюки.

Матроси, четверо, як на підбір, кремезних молодиків, прийшли напередодні відплиття. Неводи та необхідні для «риболовлі» речі вантажили не вони — інші.

Коли на другий день Мукудорі завітав на «Сінтоку-мару», неабияк здивувався, побачивши її екіпаж. Здивувався тому, що йому ще ніколи не доводилося стрічати таких похмурих, мовчазних і замкнутих людей. І хоч рибалки взагалі народ неговіркий, одначе ці перевершили всіх мовчунів.

Поки він, аж до вечора, був на судні, жоден із матросів не зронив ні слова. Йому ненароком здалося, що люди без язика або ж глухонімі.

— Гарну команду зібрав Кокікі! — вголос вилаявся.

Місце сіндо (господаря шхуни) на березі. Проте Мукудорі вирішив інакше — піти в море. На це він мав свої міркування.

«Сінтоку-мару» на малих обертах відходила од пірса.

— Щасливого плавання! Та не гнівіть бога Компіра, — гукав навздогін Кокікі.

На шхуні тих слів уже не чули.

Як тільки вона знялася з якоря й опинилася серед бухти за прикриттям молу, налетів вітер. Навколо, мов крила наполоханих птахів, залопотіли хвилі. Палубу обсипало бризками. Здалося: їх хтось жбурляє й жбурляє знизу.

«Ось вона, знайома, давно забута стихія», — радісно подумав Мукудорі, відчувши на губах солоний присмак моря.

— Ноцуке[79] скута кригою, тому до весни в Охотське море краще не потикатися, хоч там і є багаті на рибу місця, — востаннє уточняючи маршрут шхуни, говорив Кокікі. — Отож, поки не нанесло криги і в Немуро, обігніть Суїсіо сіото[80] зі сходу й океаном пройдіть вподовж усього архіпелагу.

Власне, це був пробний вихід. Від того, на що здатна шхуна та як вестиме себе її екіпаж, залежатимуть наступні рейси.

Спочатку в плавання збирався й Кокікі, але потім передумав. Він доручив боцману Кавагуті те, що мав робити сам: наглядати за кожним із членів екіпажу — як вони себе вестимуть; стежити за роботою вимірювальної апаратури, непомітно поставленої в тісному між-донні.

Ні Мукудорі, ні Кавагуті не знали, що вони роблять одну й ту ж справу, служать спільному господарю.

— Придивляйся до нього, Каво, — наказував Кокікі. — Хоч наш сіндо людина надійна, одначе зайвий раз перевірити не завадить.

Те саме він говорив і Мукудорі, й капітану Хасімото. Перехресна, добре продумана перевірка: всі повинні стежити один за одним, не виказуючи себе.

Змагаючись із поривистим стрічним вітром, «Сінтоку-мару» прямувала на схід.

У протоці Гойоман, яка відділяє Хоккайдо від Малого Курильського пасма, йшли в непроглядному тумані.

Туман наповзав звідусюди, клубочився низько над водою. Сама вода, здавалося, кипить. То на рифах бурунився піднятий відпливною течією прибій.

У протоці на невеликих глибинах чорніли рифи. Між ними лежав звивистий фарватер, по якому пробиралася шхуна.

— Слава богу, минули, — з полегшенням зітхнув капітан, наказуючи стерновому, матросу Мікімурі, східний курс змінити на північний.

Матрос переклав стерно з дев'яноста на десять градусів, і відразу хвилі щосили вдарили у правий борт. «Сінтоку-мару» витримала їхню навалу. Пручаючись, мов неприборканий кінь, та рискаючи з боку в бік, вона нарешті вгомонилася й лягла на північний, генеральний курс.

Кокікі на прощання говорив:

— Тримайся,