Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

— Чую.

У темряві, за кормою, ніби набігли хвилі, пролунало хлюпотіння.

— Давай, Мікімуро! — наказав боцман.

Матрос кинувся до правого борту. Туди поспішили й Санкіті та Кіносіта — всі, крім Міями, який порався в машинному відділенні, біля двигуна.

Вони гуртом ще раз перевірили, чи добре занурилася недавно спущена підвісна сіть. Кінці, які утримували її, натяглися. Отже, сіть пішла глибоко.

Яскраво спалахнули лампи, висунуті за борт на довгих бамбучинах. У воді, пронизаній світлом, зблиснула сайра.

Спочатку з лівого, потім із правого борту голубоокі люстри почали гаснути. Косяк — справді, живе срібло! — приваблений світлом лампи, що тухла останньою, з лівого борту перемістився на правий. Там і була пастка — міцна, виготовлена з нейлону й серану сіть.

Коли погасла остання люстра, увімкнули червоний ліхтар: горішня товща води погано вбирає червоне світло, і сайра, «закипівши», піднімається з глибин на поверхню.

— Віра!

Дужі руки матросів за допомогою лебідки й кран-балок почали вибирати наповнену рибою сіть.

Піднятий улов, розсортувавши, поскладали в кошики з кригою й сіллю. Спробували зробити ще один замет. Проте — невдало: невід заплутався. Довелося його вибрати.

Капітан нервував — проґавили таку нагоду! Бо не часто трапляються подібні косяки.

Поки розплутували троси, зовсім розвиднілося. Засніжені гори переливисто виблискували вдалині.

— Ба! — вигукнув боцман, відхиляючи нижню підборну сіті. — Немов сам диявол сплутав. Був один добрячий невід, та й того трясця вхопила, — розвів він руками.

Стяжний кінець, що тримав невід знизу, чомусь опинився вгорі. Куль зібгало й перекрутило.

— Скільки вам потрібно часу, щоб усе довести до ладу? — запитав капітан у боцмана.

— За кілька годин упораємося.

— Починайте..

Невід полагодили, але риба зникла. Шхуна вздовж і впоперек прасувала океан, і все даремно — пустельно, порожньо та сірі, холодні хвилі.

Боцман, ось уже втретє, піднімається в ходову рубку.

— Сенсей, — вкрадливо мовить. — Треба змінити курс на зюйд-вест[99]. Ви ж обіцяли…

— Так, обіцяв, — відказав капітан. — Але… це небезпечно: ми вторгнемося в чужі води.

— Я наказую! — скипів Кавагуті, вперше переступивши грань субординації, яка їх розділяла.

Хасімото мовчки проковтнув образу. Потім неквапно вичавив:

— Що ж, якщо боцман наказує, капітан повинен коритися. Омокаї![100] — кинув він вахтовому матросу.

Той переклав стерно праворуч. Шхуна лягла курсом на острів.

«Спробуйте якомога ближче підійти до берега, — згадалися капітану слова Кокікі. — На мисі Томарі колись стояла наша радіостанція. Цікаво, чи й зараз вона там?.. Ось для чого цей йолоп велів мені змінити курс. Хоче дізнатися про радіостанцію».

Побачивши, що «Сінтоку-мару» прямує до суходолу — отже, гониться за невидимим косяком, інші човни теж змінили курс й помчали навздогін.

— Хе, хе, — засміявся Мукудорі. — Ви їх ловко ввели в оману. А тільки я не розумію, боцмане, навіщо нам наражатися на небезпеку? Скоро ж, здається, територіальні води.

Кавагуті промовчав. Залишаючи ходову рубку, кинув коротко:

— Курсу не міняти!

І шугонув униз. Квапливо увімкнув радіоапаратуру. Чутливі прилади віддзеркалили те. що діялося в ефірі: дріботіння морзянки, людські голоси, інші сигнали.

Коли, за його підрахунками, «Сінтоку-мару» вже перетнула лінію між нейтральними й територіальними водами. Кавагуті піднявся на палубу.

Шхуна, як і раніше, не збавляючи швидкості, прямувала до острова. Кілька інших човнів від неї не відставали.

— Стоп машина! — звернувся до капітана. — Просигнальте на решту човнів, що в нас поломка. Нехай не зважають і шукають собі далі.

На воді, в далині, мережилася пінява торочка — косяк. І кавасакі, не зважаючи, що недалеко берег, мчали до косяка.

«Сінтоку-мару» лежала в дрейфі, погойдуючись на хвилях.

Від берега, з-за мису, вигулькнув катер, стрімко помчав назустріч чужакам.

— Дайте задній хід, сенсей, — знову наказав боцман. — І, не розвертаючись, рухайтесь назад.

Великий «стратег-навігатор», він під удар поставив інші човни, «Сінтоку-мару» залишивши в тіні.

Задкуючи, вона відступила на чималу відстань, опинилася в нейтральних водах.

Зупинилися й човни-кавасакі. Помітивши сторожовий катер, почали розвертатися, пускаючись навтіки. Але було пізно. З катера в мегафон уже наказували застопорити машини.

— Ха-ха-ха! — реготав Кавагуті, вислухавши розповідь тих, хто сьогодні вранці був затриманий прикордонниками і вигнаний геть. — Кажете, робили обшук, шукали шпигунське начиння. Їм навіть сняться порушники. А ми ж — мирні рибалки.

Цього разу «Сінтоку-мару» дещо таки вивудила.

— Сайра в кошиках починає псуватися, — піднявшись із трюму, повідомив капітан.

Мукудорі порадив здати її в рефрижератор на морозильний траулер.

— Воля ваша, — махнув рукою Хасімото.

— А можна взагалі викинути за борт, — втрутився в розмову боцман. — Ми ж прийшли ловити не лише сайру, а й червону рибу, — підморгнув він.

Усі зрозуміли його каламбур.

Мукудорі заявив, що вони увечері залишать ці води. А куди підуть, сіндо нікому поки що не сказав.

Затримані прикордонниками й попереджені, що при повторному вторгненні в радянські територіальні води, туди, куди не було обумовлено заходити за ліцензією, судна-порушники будуть арештовані, а їхні власники, згідно з законом, суворо покарані, японці не наважувалися більше лізти в чужу зону.

Човни