Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

— Затям, що він господар шхуни. До того ж ви робите спільну справу. Нічого й гризтися.

— Гаразд, сенсей, — пообіцяв Кавагуті. Він першим поступився своїм самолюбством.

На другий день після виходу з Абасірі підійшов до Мукудорі.

— Вибачте, — винувато мовив. — Не знаю, що зі мною й сталося — я був такий зухвалий. Покладаюся на вашу великодушність.

Звідтоді, використовуючи щонайменшу нагоду, старався засвідчити Мукудорі свою повагу. Всі помічали це підлабузництво, але мовчали. Лише Міяма не стримався. Піднімаючись якось із кочегарки на палубу й побачивши, як Кавагуті запобігливо схиляється перед сіндо, привселюдно кинув:

— Блюдолиз!

Боцман удав, що не почув. Проте пізніше, коли всі вони опиняться в скруті, він пригадає йому цю образу — ціною життя заплатить за неї чесний японець.

До Парамуширу, в район лову, підійшли вранці. Сонце щойно виткнулося з океану. Воно хлюпнуло довкруг вогненну повінь. Сніг по схилах та на вершинах гір заіскрився. Незаймана білизна всотувала й сліпила зір.

Гори завжди скрадають відстань. І хоч зараз вони були далеко, а здавалося — поряд: одна за одною врізалися в синяву неба, витягнувшись по лінії острівного видноколу.

Влітку там зеленіє трава, туляться притиснуті вітрами до кам'яного грунту чагарі шикші, золотистого рододендрона, кедрівника й верещатника. В долинах — зарості вербняка та вільхи, на луках — різнотрав'я: гінка, лапата какалія, камчатський шеломайник, інші злаки.

Зараз усе те було покрите сніговою пеленою.

На траверзі мису, яким із південного сходу закінчується острів, човни застопорили хід машин, лягли в дрейф майже на лінії, що ділила океан на територіальні й міжнародні води.

Пташині острови — кілька надводних скель у торочці рифів та острівці-пуп'янки Бакланний. Дві Гагари, Базарний — бовваніли вдалині.

— Торісіма, — зітхнув Кавагуті, розглядаючи скелі в океані.

— Помиляєтесь, шановний, — уїдливо зауважив капітан.

Торісімою японці звали Пташині острови, які підступають до Парамуширу з півночі, біля Другої Курильської протоки. Про це й сказав своєму зарозумілому боцману капітан Хасімото.

— Хай![97] — піймавши облизня, спохмурнів Кавагуті. — Ви, як завжди, маєте рацію, — огризнувся, і його єдине вухо на видовженій голові, настовбурчившись, налилося кров'ю.

Йому було досадно знати, що він тут більше не господар, не владний ходити по острівних суходолах, у гирлах річок, як заманеться, ловити красну рибу, нищити каланів, інших дорогоцінних хутряних звірів.

«Сімусіру… бухта Такіура, де я з батьком мав безліч лисиць… У-ух!» — від безсилої люті заскреготав зубами.

Колишній вояка, як і інші, такі самі вірнопіддані імператора, з ганьбою вигнані з чужих земель, він, можливо б, і заспокоївся, зрозумів би, що північного ведмедя, тобто росіян, гнівити не можна. Безумство лізти не в свій барліг, де неодмінно дадуть по пиці. Але ж домашні політики, забувши гіркий урок і випробування, крізь яке пройшла Японія, підохочували самурайські пристрасті.

Хоккайдо вони перетворюють на бастіон від радянської «загрози»; проголошено й «день північних територій»: лізьте, мовляв, на чужі землі!

За конституцією, Японія не має права тримати армію. Проте «сили самооборони», лави яких дедалі зростають, — та ж таки армія, оснащена новітньою зброєю. Вояків інструктують американські «радники».

Бідним хоккайдцям — марубі[98] ця небезпечна гра, це зазіхання на чужі території ні до чого. Їх годує мирне море, і вони знають, що в тому морі і японці, й росіяни — друзі.

Не раз японських рибалок рятували радянські люди. То багатії, марукін, хто наживається на чварах і горі, вигадують неіснуючу «червону» загрозу, силкуються зробити Хоккайдо військово-стратегічним плацдармом для нападу.

Що таке війна, забули не всі японці. Але ж де в кого таки відібрало пам'ять й затьмарило розум…

На бурунистих хвилях, піднятих відпливною течією, що плинула від острова в океан, неподалік від риболовецьких човнів і шхун раптом закучерявилися піняві гребінці.

Коли отак «закипає» вода, значить, риба гуляє. І човни помчали на те місце. Але косяка не уздріли. Хвилі й хвилі — більше нічого.

— Стик течії і проти течії, — розглядаючи буруни, зауважив капітан «Сінтоку-мару». — Схоже, що ми даремно добиралися до Парамуширу: сайра нас обхитрила.

Ця риба — «живе срібло» — влітку скопичується біля Курильських островів і в Японському морі. Та настають холоди, і вона мандрує на південь. Основний район лову тоді — води коло Хонсю й Хоккайдо.

Нинішня осінь надійшла рано. Сніг випав навіть на південних островах архіпелагу, з півночі повіяли холодні вітри. Прогнози синоптиків про сприятливу погоду не підтвердилися.

Таке трапляється не вперше: рибальське щастя мінливе. Отож не ждати, поки воно їх знайде, — треба шукати самим. І човни подалися східніше, в океан. Інші, серед яких була й «Сінтоку-мару», снували недалеко від Курил.

Через кілька днів після невдалого лову з морозильного траулера, що теж залишився навпроти Пташиних островів, просигналили: «Від норд-осту помічено великий косяк».

— Слава богу, діждалися, — потираючи руки, вдоволено мовив Хасімото. — Накажіть, боцмане, матросам — нехай підготуються.

— Слухаюсь, сенсей.

Всі вже й так стояли на палубі.

Сонце зайшло, і вода відразу потемніла, стала чорнильно-густою. Було видно, як по ній з далини рухається якась пінява смуга. Вона то довшала, то знову сходилася, «малюючи» на поверхні океану чудернацькі зигзаги.

Обабіч бортів «Сінтоку-мару» — тички з бамбука. На них угорі люстри голубих електроламп. До правого борту прикріплено червоний ліхтар, а на ходовій рубці стоїть потужний прожектор, яким у пітьмі намацують косяк.

Сайра — довірлива риба. Її, як і метеликів, вабить світло.

— Ви чуєте? — звернувся до боцмана матрос Мікімура, щойно звільнившись із ходової