Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Але капітан поки що не наважувався порушувати кордону. «Сінтоку-мару» йшла в нейтральній зоні.

Берегів не було видно. Радіоприлади в потаємному міждонні, куди кілька разів на добу спускався боцман Кавагуті, не вловлювали ніяких» сигналів.

«Невже острови Чисімо-ретто після того, як їх відвоювали росіяни, стали безлюдними? Щось тут не те», — схилившись над пеленгаційною апаратурою, сушив він голову.

Та суходоли в океані — десь зовсім близько — мовчали й далі. І тоді Кавагуті піднявся на місток.

— Хасімото-сан, — звернувся до капітана. — У цих водах, де ми знаходимося, навпроти Сімусіру[81], неподалік від берега є банки, багаті на камбалу й навагу. Може, закинемо сіті?

— Звідки вам відомо про ті банки? — прозвучала в голосі Хасімото іронія. — Ви ж бо, здається, підводник, а не рибалка.

— Мені довелося бути й рибалкою, — спокійно відказав боцман. — А ще раніше, в бухті Такіура, на цьому-таки острові, розводили з батьком чорно-бурих лисиць.

— То це вони відкусили вам ліве вухо? — докинув Мукудорі, слухаючи розмову боцмана з капітаном.

Кавагуті промовчав, мовби глузування сіндо стосувалося не його. Потім озвався:

— Я все-таки пропоную почати лов…

— Що ж, так і зробимо, — глянувши на господаря шхуни, погодився капітан. — Ліво на борт! — наказав стерновому. — А ви, боцмане, готуйте сіті.

«Сінтоку-мару» звернула ліворуч. Вона перетнула невидиму лінію кордону між нейтральними й територіальними водами і попрямувала в бік острова.

Матроси з трюму дістали кошельковий невід. За якусь годину-другу все було напоготові.

Вдалині, оповиті молочно-білими хмарами, ніби з глибин океану, виткнулися гори. Їхнє пасмо, увінчане конічними сопками, починалося біля самого океану й губилося десь у піднебессі.

— Мікадзукі, — помітивши в просвітах між хмарами конус вершини, мовив Мікімура, матрос, що, звільнившись із вахти біля стерна, разом з іншими готував сіті.

— А ти не помиляєшся, Мікі? — перепитав його товариш на ймення Кіносіта. — По-моєму, то Уратомане.

— Ха! — вигукнув Мікімура. — Я тут прослужив чотири роки. На північно-східному березі, в бухті Буротон, знаходився дивізіон наших сторожових катерів. Не раз доводилося огинати острів. Отож добре знаю тутешню місцевість.

Розстеливши на кормовій палубі риболовецькі снасті, матроси чекали команди, щоб спустити їх у воду.

Знічев'я перемовлялися між собою.

— Безумець, куди він повернув! — кивком голови показуючи на ходову рубку, в якій за стерном стояв його товариш Санкіті, обурився матрос Міяма.

— Хіба ти не бачиш — куди? — перепитав Кіносіта. — На схід, ближче до острова.

— Але ж Сімусіру давно не наш, — уточнив Міяма. — Невже капітан і сіндо хочуть, щоб ми потрапили в руки до росіян?

Піднімаючись із трюму, боцман випадково почув ті слова. Втім, промовчав, у розмову не втрутився.

«Он який він, тихоня Міяма! — осудливо подумав. — Доведеться взяти під контроль».

— А мені все одно де плавати — в чужих чи своїх водах, — озвався Мікімура. — Аби ловилася риба.

Його, колишнього військового моряка, який скуштував полону і згодом плавав на кавасакі, що не раз вторгалася в чужі води й затримувалась радянськими прикордонниками, видно, ніщо не навчило. Бо коли Кокікі запропонував перейти на «Сінтоку-мару», натякнувши про справжню мету рейсів, Мікімура, якого завжди вабили авантюри, не вагаючись, погодився.

— Все-таки капітан ризикує, так близько підходячи до острова, — підтримав Міяму Кіносіта.

— Ну, досить! — не втримався боцман, обриваючи розмову на півслові. — Побачимо, чи ви такі ж мастаки працювати, як і базікати.

Матроси примовкли.

Через кілька хвилин почувся голос капітана:

— Підготуватися!

«Сінтоку-мару» розвернулася й стишила хід. Сіті повільно поповзли у воду.

Тепер, коли до берега лишилося не більше десяти миль, шхуна з неводом за кормою лягла на зворотний курс.

Капітан наказав стерновому тримати прямо на схід. Сам із Мукудорі тим часом спустився на палубу.

Боцмана там не було. Коли сіті повністю витравили, Кавагуті подався вниз. Повзком пробрався в тісне закуття, до апаратури.

Натиснув на кнопку, вмикаючи передавач.

Пискливо задріботіли звуки. І тієї ж миті на шкалі апарата, що стояв поряд, спалахнули іскристі вогники. На м'ясистому обличчі боцмана розпливлася посмішка.

— Все йде, як і задумано, — вдоволено облизав губи.

Те, що він збирався робити, — заздалегідь підготовлена «гра». На послані з «Сінтоку-мару» імпульси повинні були озватися берегові радіослужби. На це й розраховував Кавагуті.

І радіостанції «заговорили»: шхуна-порушник спровокувала їхній вихід в ефір.

Тепер боцману треба було ті сигнали запеленгувати. Він схилився над апаратурою.

Десь із-за сталевих перетинок долинув гул машини. На роботі пеленгаторів він не позначився.

«Аби тільки довше пройти таким же ходом, — майнула думка. — Та щоб капітан, чого доброго, не наказав заздалегідь вибирати сіті. Бо тоді мені треба піднятися на палубу».

По тому, як шхуна, силкуючись, долала милі, боцман зрозумів, що в неводі повно риби. Хід через це стишувався і пригальмовувався.

— Боцмане, де ви? — почулося згори. Капітан гукав, барабанячи кулаками в сталевий глухар люка, за яким причаївся Кавагуті.

— Негайно йдіть на палубу!

Здається, він недовго пробув у міждонні. Та все ж, коли піднявся нагору, волохаті сутінки вже сповили виднокіл.

На тлі вечорового неба, з якого вітер вимів хмари, вирізьбилося пасмо гір — схожі на зуби акули конуси вулканів.

— Догралися! — сердито кинув капітан. — Рубати