Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

— З яких це пір ви стали пацифістом?[85] — визвірився Кавагуті.

Боцману була відома біографія Іомури Хасімото. Він знав, що той під час війни служив офіцером в імператорському флоті, не раз полював на радянські торговельні судна. Коли торпедували пароплав «Об», Хасімото знаходився на борту одного з есмінців, які, перетнувши протоку Лаперуза, супроводжували караван японських транспортних суден[86].

«Пишатися не можна! — потай перекривив він капітана. — Чути подібне з уст колишнього офіцера — ганьба, — зло подумав. — Правда, вони, хоккайдці, всі такі: дух відданості мікадо[87] в їхніх серцях ніколи й не ночував. Відомо, що відразу по війні хоккайдці виступили з вимогою проголосити незалежність острова. До такого додуматися!» — просичав Кавагуті, що неабияк пишався своїм походженням не з якоїсь там провінційної глушини, а з самого Хонсю, острівного осереддя колись могутньої імперії.

— Звідтоді, боцмане, я заперечую війну, — суворо глянув на нього капітан, — як з'ясувалося, що нам морочили голову.

— Хто ж це вас так дурив? — єхидно запитав Кавагуті.

— Та всі, добродію! — теж уїдливо відказав Хасімото. — Насамперед ті, хто вважає; що життя інших не варте й мізерної сени[88], бо воно, мовляв, свічка на вітрі.

— Я бачу, російський полон зробив із вас червоного.

Він із прикрістю подумав: «Таке-то показав пробний рейс! Мало залишилося справді відданих духу Великої Японії, Ямато-дамасії. Ось тобі й мрія про вісім кутків світу під одним дахом! З такими, як мої «брати» по плавбі, її не здійснити. Що вже казати про матросів, якщо сам капітан — відступник».

І боцман вирішив: як тільки шхуна причалить в Абасірі, негайно про все доповість Кокікі.

— Панове! — озвався Мукудорі. — Ми зібралися не для політичного диспуту. Наказуйте, Хасімото-сан, повертати до берега. Годі блукати наосліп.

«Бевзь, новоспечений багатій! — в думках вилаявся Кавагуті. — Замість того, щоб заступитися й поставити цього переродженця на місце, він, бач, заговорив про політичний диспут. Сумнівний фрукт. До речі, теж хоккайдець, годованець бурого ведмедя»[89].

«Сінтоку-мару», натикаючись на хвилі, які щосили гатили в лівий борт, описала пологу циркуляцію[90] й лягла на західний курс.

Це була дорога додому.

Санкіті, рідний племінник капітана, наймолодший серед матросів, обличчям і станом схожий на вродливу дівчину, вранці змінив вахтового Мікімуру коло стерна.

— Довго ніжишся в ліжку, — невдоволено пробурмотів Мікімура. — Дядечко все пробачає. Скільки на твоєму золотому? — щоб таки довести свою правоту, насмішкувато запитав.

— Рівно восьма.

— Викинь в океан та протри очі! Зараз уже чверть на дев'яту, — показав він на лобову перетинку, де відсвічував фосфором циферблат суднового годинника.

— Не злися, Мікі, — примирливо мовив Санкіті. — Я ж недавно стояв за тебе зайву годину.

Нічого не відповівши, підвахтовий, сердито гупаючи на сходинках дерев'яними черевиками гета, почвалав униз. Туди невдовзі спустилися й Мукудорі та боцман.

У рубці залишилися капітан і він, Санкіті.

— Ти так змарнів, хлопче, — помітивши блідість на його обличчі, співчутливо відзначив Хасімото.

— Я злякався, сенсей, — відверто зізнався племінник. — Що б із нами сталося, дядечку, якби прикордонники наздогнали? Вони б нас розтерзали…

Капітан мовчав. Потім озвався:

— Мене ж не розтерзали. А я в полоні провів не один рік. Росіяни великодушні, — пояснив. — Хоч, правда, не терплять кривди.

— А хіба це гоже — лізти в чужу зону?

— Звичайно, ні, — погодився Хасімото. — Тим паче, що ми сусіди, здавна в одних і тих же водах рибалимо. Море ж для рибалок — спільний дім. Ось тільки така наша, хоккайдців, доля — рідний острів знову перетворюється на військовий плацдарм. Знову пахне порохом, і першими під удар, як уже не раз бувало, підставлять нас. Що не кажи, хлопче, а з сусідами краще жити через стіну, ніж двері в двері. Ще краще — через дорогу, — афористично вирік він.

Полон Хасімото дечого навчив, насамперед вивітрив із голови самурайську войовничість, той «нездоланний», шовіністичний дух Ямато-дамасія, який вкорінився в серцях багатьох.

Після воєнної катастрофи імператорської Японії до її солдатів прийшло гірке похмілля й здоровий глузд. Правда, не до таких закоренілих солдафонів, як боцман Кавагуті. Та й Хасімото не відмовився б, щоб Японія знову стала незламною. Але… але брязкати самурайським мечем він не бажав — надто трагічно скінчилося недавнє брязкання. Спочатку Хасімото поранило, потім він попав у полон; сім'я його —. дружина й двоє дітей — загинула під руїнами будинку, коли на Абасірі налетіла американська авіація.

На «Сінтоку-мару» він пішов, щоб трохи заробити грошей. Йому обіцяли добру платню, натякнули, що сума цілком залежатиме від виконання його «навігаторських» обов'язків. Проте справжньої мети рейсів, у які вирушала шхуна, не пояснили. Про них знали лише Мукудорі та довірений Кокікі боцман Кавагуті.

«Екіпаж чудернацький, — похмуро думав Хасімото, роблячи на карті прокладку курсу. — Збіговисько якихось озлоблених мовчунів. Та й сам я не капітан, а іграшка, якою може бавитися навіть цей кретин Кавагуті».

— Президент риболовецької кампанії, в якій ви служили, рекомендував вас як здібного капітана, — згадав Хасімото слова Кокікі. — Проте — забудьте про самолюбство! — іноді вам, Хасімото-сан, доведеться слухатися сіндо