Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

Кавагуті, глянувши в далеч, усе зрозумів: від острова відійшов катер, прямуючи до шхуни.

Капітан «Сінтоку-мару» мав рацію: зараз треба дбати не про сіті, а про те, щоб уникнути погоні.

Почувши команду «Рубати кінці!», матроси взялися за сокири. Під дужими вдарами тугі манільські канати обірвалися. Сповнені рибою сіті поглинула безодня.

— А тепер — навтіки!

Матрос Міяма, що водночас був і мотористом, зрозумів ті слова: він жбурнув сокиру, відчиняючи важкі вхідні двері до машинного відділення.

— Витисни з неї, Міямо-сан, усе, що можна, — улесливо й прохально звернувся до нього капітан.

Машина запрацювала на повних обертах. Шхуну мовби хто сіпонув і потяг за собою. Вона мчала, немов на крилах, лишаючи за кормою бурунистий слід.

Відстань між «Сінтоку-мару» й катером, який її наздоганяв, дедалі більшала. На сигнальні ракети, випущені прикордонниками, японці не звертали уваги.

Згустилася темрява, наповз туман. Скориставшись цим, «Сінтоку-мару» уникла погоні. Вона ніби перетворилася на невидимку, розтанувши в пітьмі океану.

Біля Курил було морозно. Узявши розгін на узбережжі азіатського материка, куди восени з безмежних просторів Сибіру стікаються холодні повітряні струмені, й перетнувши неспокійне Охотське море, північно-західні вітри принесли липку, дошкульну сирість.

Чим далі «Сінтоку-мару» відходила від островів, ставало тепліше. Над водою, наповзаючи звідусюди, ще густіше заклубочився туман. І десь на стикові холоду й тепла раптом повалив сніг.

Він сипався й сипався без упину, нависав над шхуною суцільною стіною. Волохатий саван сповив щогли, плетиво снастей між ними. В сірій каламуті око не вловлювало жодної ознаки реального світу — на відстані витягнутої руки вже панував морок.

У темному череві корабля, по вузьких, притиснутих настилом низької палуби коридорах, мов тіні, сновигали люди. І ті, хто був зверху, в ходовій рубці, залитій тьмяним світлом, що сочилося з екранів навігаційних приладів, теж здавалися примарами.

Корабель мерців та й годі!

Виряджаючи шхуну в рейс, Кокікі й янкі-«благодійники» з підрозділу секретної служби подбали про її екіпіровку[82]. Насамперед вони забезпечили «рибалок» пальним. Його взяли з таким розрахунком, щоб можна було пройти від Хоккайдо вподовж Курильського архіпелагу до Шумшу і навіть далі, а потім вернутися назад.

Отож пального лишалося чимало. Матрос-моторист Міяма за наказом капітана не збавляв обертів двигуна, справді-таки витискуючи з нього все, на що він був здатний.

Серед крутих, пагористих хвиль шхуна від днища до клотика[83] тряслася, немов у лихоманці. Вона йшла тепер уже в нейтральних водах, кудись далі й далі на схід.

Довкруг, на тисячі миль, розкинувся пустельний океан.

— Тихий хід! — схилившись над перемовною трубою, прокладеною з ходової рубки в машинне відділення, гукнув капітан.

Міяма натиснув на важіль — «Сінтоку-мару» стишила хід, рухаючись за інерцією.

Разом із боцманом Кавагуті Мукудорі щойно піднявся на місток. Він чув, як капітан давав розпорядження мотористу. Йому чомусь стало весело, і він сказав:

— Правду мовиться, що злодій спить лише вдень.

— Ха! — озвався капітан, зрозумівши глузливий натяк на свою адресу. — Можливо, й так. Та якби не туман і не сніговиця, хтозна, чим би все скінчилося. Ви ж бо, сіндо, самі бачили, що сторожовий катер нас переслідував.

— Бачив, Хасімото-сан, — погодився Мукудорі. — А тому за все вам спасибі! Хоч і ганебно, проте врятувалися.

— Ганьбою гатки не гатити, — зауважив боцман.

Він, мабуть, більш за всіх був розчарований, злився, що все так склалося і йому, Кавагуті, не вдалося до кінця довести дорученої справи — виявити й запеленгувати берегові радіоточки на Сімуширі. Втім, не моргнувши оком, удав, що радий.

— От тільки невода шкода, — прицмокнув язиком. — Господарю шхуни зайві витрати, — зиркнув він на Мукудорі.

У куточках губ майнула хитра посмішка, на вилицюватому обличчі, мов брижі, врізнобіч побігли дрібні зморшки. А єдине, схоже на стулку морського гребінця, вухо хитнулося й войовниче настовбурчилося.

«Неначе ріг носорога», — подумав Мукудорі і, не стримавшись, пирснув сміхом.

Вголос же мовив:

— І рибалили й тікали ми хвацько. У страха, кажуть, великі очі. Яке наше місцезнаходження? — перевів він розмову на інше.

Капітан назвав приблизні координати. Приблизні тому, що обсервації через туман і сніг, які заступили небо, не робили.

А все ж і приблизне місцезнаходження шхуни — далеко від берега, десь серед океану.

— Ого! — здивувався Мукудорі. — Ми так прудко накивали п'ятками, ніби за нами гналася сотня тигрів. Чого доброго, паніка може закинути аж на Гавайї.

— Тора! Тора! Тора![84] — відбиваючи в повітрі такт рукою, заторохтів боцман. І зловтішно додав: — Після Перл-Харбора там нам робити нічого. Пілоти славного Нагумо постаралися.

В кінці листопада тисяча дев'ятсот сорок першого року кораблі авіаносного з'єднання під командуванням віце-адмірала Тюїті Нагумо разом із велетенським флагманським авіаносцем «Акагі» непомітно залишили Хіттікапську бухту на Хоккайдо й попрямували в океан. Трохи більше ніж через тиждень з їхніх палуб піднялися навантажені бомбами й торпедами літаки. Лігши на давно намічений східний курс, зненацька з'явилися над гавайським островом Оаху, де була основна база американського військово-морського флоту на Тихому океані.

Піратський напад завдав їй нищівного удару. В бухті Перл-Харбор не вціліло жодного корабля. Руйнація, численні жертви…