Останній рейс «Сінтоку-мару» - Леонід Михайлович Тендюк

— Пригадується, ти говорив, що збираєшся вкласти капітал у рибопромисел, — перевів він розмову на інше.

— Я й тепер про це не перестаю думати, — зізнався невдаха-гід.

— Ну, так що ж тебе стримує? Починай справу.

— А ви мене відпустите? — не сміло запитав.

— Ха! — розсміявся Кокікі, відчуваючи владу над цим заможним, але простакуватим хоккайдцем. — Куди тебе, скажи, відпускати? — запитав, переходячи на довірливий тон. — Про це ми, здається, вже говорили. Пам'ятай, Мукі: твої особисті інтереси нерозривні з державними.

Вони умовилися: Мукудорі почне свою діяльність рибопромисловця з того, що придбає невеличке судно.

— Покладися на мене. Я тобі допоможу, — пообіцяв на прощання Кокікі.

Підохочений ним, Мукудорі подався в порт.

У глухому закутку бухти, захищеній молом від моря, височіли мури абасірського доку, куди судна заводили на ремонт.

Мукудорі там уже бував. Він придивлявся до човнів, плекаючи намір стати власником одного з них. Бо хоч робота «перекладача» легка й прибуткова, одначе він не про таке мріяв. З діда-прадіда рибалка, не уявляв життя без моря. «До того ж, якщо ти в морі не простий рибалка, а власник корабля, сіндо, тоді й зовсім добре», — втішав себе райдужною надією.

Після війни ціна навіть на невеличкі човни-кавасакі була висока. Море для остров'янина, як степ для хлібороба, — вічний годувальник. І так само, як степовикові плуг та сівалка, остров'янину потрібні човен і сіті. Хто їх має, не помре з голоду.

Ось чому власники човнів на ту пору вважалися мало не багатіями. З одним із них, Аїхарою, теж колишнім вояком імператорської армії, в якого замість правиці висів порожній рукав, Мукудорі й повів розмову.

— Я чув, Аїхаро-сан, що ви збираєтесь продавати човен.

— Збираюся, — відповів безрукий судновласник, запрошуючи Мукудорі на борт.

— Гарне, — гладячи долонею зволожений поручень кавасакі, похвалив Мукудорі.

Знайомий доторк — корабельне дерево, пропахлі морем снасті теплою хвилею огорнули серце. Мукудорі пригадав свою давню рибальську молодість, незабутню, всесильну звабу моря.

— Похвала моєму човну справедлива, — погодився Аїхара. — Він таки красень. Але ж не для того ти завітав, щоб сипати компліменти.

Мукудорі відповів, що він давно мріє придбати судно.

Аїхара назвав ціну.

— Гаразд, — мовив Мукудорі. — Я завтра дам вам відповідь.

Він із порту подзвонив Кокікі.

— Не поспішай! — застеріг коротун.

Довідавшись, який човен обрав Мукудорі, сам пішов у док. А на другий день заявив:

— Готуй гроші! Посудина, Мукі, хоч і дорогувата, проте варта такої ціни.

Двощоглова, водотоннажністю понад шістдесят тонн шхуна «Сінтоку-мару» щойно повернулася з моря. Її збиралися заводити в док. Ось тут і нагодився покупець…

Від човна Аїхари довелось відмовитися. Мукудорі навіть не поцікавився, як Кокікі так швидко надибав шхуну. Та, зрештою, це й не мало значення.

Торговельний контракт із господарем «Сінтоку-мару» уклали через кілька днів.

Віднині Мукудорі — сіндо: шхуна перейшла у його власність. Кокікі, на правах пайщика, став її співвласником.

Невдовзі «Сінтоку-мару» поставили в док. Нагляд за ремонтом узяв на себе Кокікі.

— Я, Мукі, практичніший за тебе, — відверто заявив. — Та й треба ж колись виправдати твоє добре ставлення до мене.

Власне, на придбання шхуни Кокікі не затратив ні гроша, дарма що вважалося, ніби він рівноправний пайщик. За все заплатив Мукудорі, одержавши лише розписку, в якій зазначалося, що Кокікі на протязі кількох років сплатить борг.

Тому-то він і «старався»…

Ремонт почали пізньої осені. Вивести шхуну з доку передбачалося навесні. Та минуло й літо, а «Сінтоку-мару» досі ще стояла на стапелях.

Її переобладнували докорінно. За гроші, які пішли на ремонт, можна було б купити нову шхуну.

— Як же так вийшло? — дивувався Мукудорі, знову й знову фінансуючи цей невиправдано дорогий ремонт.

— Жодної ієни, Мукі, у власну кишеню я не поклав, — образився Кокікі.

У складений ним кошторис було внесено всі витрати. Однак Мукудорі вони не переконали.

— Я не розумію, навіщо було міняти двигуни, робити додаткове днище?

Кокікі загадково посміхнувся.

— Ми збираємося рибалити за сотні миль од рідного берега і ловити не дріб'язок, а велику рибу.

Було видно, що шхуна обладнується не для каботажного плавання. В цьому Мукудорі переконався, коли відвідав «Сінтоку-мару».

Від колишньої старої, побитої штормами посудини нічого не залишилося. Двигун поставили новий, із торпедного катера. Його придбали завдяки майору-американцю через відомство колишніх окупаційних військ. Він міг розвивати неабияку швидкість.

Такий двигун — недосяжна мрія рибалок, власників тихохідних шхун і човнів. Зовні непримітна «Сінтоку-мару» тепер мала потужне сталеве серце.

Ось тільки Мукудорі неабияк здивувало переобладнання всередині самої шхуни. Насамперед додаткове днище. В міждонні, під горішнім настилом, утворився місткий простір. Він був добре замаскований. Якби Кокікі не показав, Мукудорі й не помітив би.

— Це що — танк для прісної води? — поцікавився він.

— Можна використовувати і для води, — погодився коротун. — А ще краще — від стороннього ока ховати те, що нікому не треба показувати.

— Чи не збираємося ми біля російських берегів полювати на котиків?

Того дня в док прибув величезний «студебекер». З нього вивантажили контейнер. Крім сітей, Мукудорі побачив й інше — зовсім не риболовецьке знаряддя. Його перенесли в потаємне міждоння.

— Як бачиш, ходити доведеться в далеке плавання і рибалити з допомогою найновішої техніки.

— Але ж… — хотів було заперечити своєму пайщику Мукудорі.