Алхімія слова - Ян Парандовський
Мало хто в європейській літературі може зрівнятися з Вольтером в його зусиллях здобути славу. Правда, йому сприяли дві обставини: всемогутня чарівність французької мови та високий авторитет, що його в ту епоху мав голос письменника. Не маючи до своїх послуг преси, у якої тоді тільки–но починали прорізуватися зуби, Вольтер зумів замість репортерів користуватися послугами письменників, послів, аристократів та монархів усіх країн. Не вагаючись, він вихваляв явних політичних розбійників, одержуючи за це їхню прихильність. Вольтеру випало виняткове щастя бути найвизначнішим представником свого народу й свого століття. Після нього пером уже нікому не вдалося добитися такої могутності, навіть Гете і Байрону.
Зірка літератури помітно потьмяніла. Колись письменники були тими людьми, котрі стояли вище станів і титулів завдяки владі, яку вони здобували над людськими душами. Вшановуючи їх, люди вшановували гідність людини незалежно від походження. У часи, коли все залежало від походження (навіть капітанське звання), набував величезної соціальної значущості той, кого геніальність урівнювала з сильними світу цього. Наполеона шанували не лише за перемоги, але й за зруйнування одвічного ладу на світі: він повалив старі династії, на їхніх руїнах побудував свою імперію і дав змученим народам мить зловтішного задоволення: «людина з низів», як було заведено висловлюватись, розтоптала замшілі пергаменти родовідних. Через сто років після нього і це вже стало банальним.
Шатобріан, який захоплювався Наполеоном і водночас ненавидів його, бо вважав суперником, а також людиною, котра потьмарила його славу, втішався такими міркуваннями: «Літературна слава — це єдина слава, яку ні з ким не можна поділити. Завжди можна вшанувати подвиги воїнів та їхні успіхи; так Ахілл переміг троянців, проте не сам, а з допомогою ахейців, зате Гомер без будь–чиєї допомоги створив «Іліаду», і без Гомера ми нічого не знали б про Ахілла».
Думка, висловлена Шатобріаном, давня, як світ літератури: в цьому світі завжди вважали, що «робити» історію здатен будь–який дурень, але щоб її написати, треба бути великою людиною. Неважко скласти антологію голосів усіх епох, які виражають упевненість у тому, що безсмертя слова безсумнівніше за безсмертя дії. Досить тут лише послухати голосу Бекона: «Отже, ми бачимо, наскільки міцніші пам’ятники розуму і знання за пам’ятники сили й рук. Хіба вірші Гомера не існують понад двадцять п’ять століть, не втративши при цьому жодної строфи, жодної літери, а тим часом численні палаци, храми, замки, міста занепадали й зникали з лиця землі? Неможливо одержати абсолютно точні зображення або статуї Цезаря, Александра, Кіра, як і королів та великих особистостей пізніших віків, а образи людських думок і людського знання закарбовані в книжках незмінними, і час їм не шкодить, вони завжди свіжі…»
У наші дні і меланхолійний Рене, і мудрець з Верулама зазнали б хвилин гострої гіркоти не лише споглядаючи карколомні політичні кар’єри, але й бачачи ще несподіваніших конкурентів — кінозірок, боксерів, атлетів. Це їхніми автографами рясніють альбоми дівиць, прабабусі яких мріяли про підпис поета.
Навіть в Америці, де блискавичний успіх є освяченим принципом — і тим паче в решті частин світу, — існують письменники, котрі терпляче ждуть слави і самі не кваплять її приходу. До них належать натури стримані, скромні, чутливі, смиренні трудівники, які не знають, що поставлена мета веде до величі, і гордість не дозволяє їм принижуватися клопотами про славу й почесті. Деякі з них стають обранцями долі, що увінчує їх запізнілою, проте благородною славою, дарує ласку нещасним, котрих недоля штовхає до самогубства. Марсель, Швоб намагався накласти на себе руки, а коли його врятували, сказав: «Найболісніші для мене не власні невдачі, а успіх тих, хто гірший за мене».
Комедія Бурде «Vient de paraitre» («Виходить з друку») і роман Беннета «Велика людина» в популярній формі зображують закулісне життя видавництва, де повно інтриг, підступності, а бог його — реклама. Письменник не завжди постає тут стороною пасивною або жертвою — іноді заповзятливістю він перевершує видавця. Досить поширений звичай надписувати посвяти на примірниках щойно виданої книжки, які письменники супроводжували найфантастичнішими витівками: були такі, що надписували книжки на горішньому майданчику Ейфелевої вежі або сидячи на слоні, а то й у клітці з левенятами, і на оздобленій гірляндами квітів галявинці, або ж у товаристві кінозірки. За останні десятиліття нам довелося бути свідками кількох інсценованих скандалів, удаваних викрадень, якими письменники, що прагнули гучної слави, створювали рекламу своїм книжкам. Дехто вдавався до здавна відомих засобів, щоб привернути увагу публіки (дуелі, розлучення), і все це з густою приправою статей, інтерв’ю, фотографій. Бенжамен Крем’є, який добре знав зворотний бік літературного життя. Франції, одного разу сказав мені, кивнувши на модного письменника: «Ось людина, здатна продати рідну матір, якщо це підвищить тираж його книжки на сто тисяч примірників». Боже мій, років два тому я бачив книжки цього автора у букіністичній на набережній Сени — брудні, непривабливі, безнадійно застарілі.
Поки письменник живий, він діє: свариться зі своїми критиками або гордо ігнорує їх, поки він живий, можна ще сподіватися, що він не сказав останнього слова, що будь–якої хвилини створить тотожне його колишнім кращим книгам або навіть перевершить їх, сама його присутність у світі живих зобов’язує до поваги, ніхто не поспішає його «повалити», чим він старший, тим може бути спокійніший за своє становище в літературі, адже кожне покоління відчуває потребу в «несторах», в таких собі репрезентативних старцях, яким щедро віддають шану, і шана ця не викликає почуття заздрощів у молодих, бо вони сприймають її як прообраз того, на що сподіваються самі у старості. Та досить письменникові, за життя увінчаному лаврами, померти, він негайно потрапляє ніби до чистилища, звідки через певний час виходить, якщо не засуджується на забуття.
