Алхімія слова - Ян Парандовський
На жаль, саме так написано в Ромена Роллана. Я довго вагався, перш ніж цитувати цю химерно заплутану сторінку, та навіть якщо вона нам мало говорить, лишиться принаймні прикладом ліричного хвилювання, з яким у душі письменника відлунює спогад про творчі процеси. А тепер продовжимо наш виклад.
Компонування твору може відбуватися перед початком роботи або в процесі роботи. За цими двома методами можна розрізнити дві категорії письменників. Всупереч усьому, що говорилося на осуд авторів, які, перш ніж розпочати роботу, складають детальний план, треба зауважити, що цей метод аж ніяк не свідчить про брак натхнення чи фантазії, і зовсім ні до чого, висміюючи перших, розхвалювати інших за безпосередність, щирість, за успіхи, досягнуті несподіваними ходами думок, які біжать разом з пером. І знову ж зовсім не обов’язково, як вважав, Шопенгауер, письменника, що починає думати, лише сівши за письмовий стіл, зараховувати до гіршої категорії авторів. Тут мають місце просто–напросто відмінності, що випливають з рис характеру, смаків, виховання, звичок. Письменник рвучкий і нервовий, котрий не звик до порядку, ніколи не опуститься до складання попереднього плану з простого небажання мережити сторінки, які так легко загубити.
Флобер складав план роману протягом багатьох місяців, щодня працюючи по багато годин. А закінчивши план, казав: «Мій роман готовий, лишається тільки його написати». І план був настільки детальний, що останні розділи «Бювара і Пекюше» (він не встиг закінчити їх перед смертю) в плані виглядають так, ніби це вже остаточний текст. У Ібсена, який замолоду працював аптекарем (у цій професії хоч–не–хоч привчишся до порядку), була скринька з безліччю відділень. Кожне відділення призначалося для одного з персонажів драми, над образом якого в ту пору працював письменник. Цілими місяцями він нічого не писав, а лише здійснював тривалі прогулянки на самоті, повертаючись із запасом нових рис у характерах героїв, уривками діалогів, сценами — все це він записував і розкладав у відповідні відділення скриньки. Працював як бджола. Тільки–но соти виявлялися заповненими, всі відділення насичені, драматург сідав писати. Є письменники, здатні не лише зберігати в своїй голові докладний план твору, не вдаючись по допомогу до нотаток і заміток, але й робити у цьому плані поправки й скорочення, неначе звивини їхнього мозку є сторінками зошита. Так працював Руссо. Він не вмів мислити, сидячи за письмовим столом. У самотніх прогулянках виголошував подумки безперервний монолог, освоював тему, компонував, переробляв. Так працює багато поетів, вони сідають за письмовий стіл тільки для того, щоб записати готове творіння, довго виношуване в думках. За своєю суттю план чи композиція твору — це не що інше, як співіснування письменника з темою, тлом, персонажами, настроєм, тональністю, це поступове прояснення густого мороку, який оповиває твір, що має народитись. Кожен наступний день приносить часточку світла.
Численну групу складають письменники, ніби органічно нездатні при написанні твору накреслити собі мету й шлях до неї. Це зовсім не нездари, ми зустрічаємо таких і серед великих. Все, що вони спочатку планують, що заздалегідь обмірковують, під час роботи ніби вітер розвіює. Митці — залежні від випадку, від примх уяви, несподіванок. Вони не мають впевненості щодо напрямку, яким піде робота, зненацька з прокладеного шляху їх відволікає стежина, і вони із здивуванням бачать себе в незнайомій прекрасній долині, про існування якої, вирушаючи в дорогу, навіть не підозрювали. Незвичайне чи застережливе слово, почуте в мирній бесіді, думка, почерпнута із щойно відкладеної книжки, мимохідь помічена картина, нарешті, вся пишна флора асоціацій, що виростає з кожної фрази — ось джерела змін і переробок, розвитку й багатства майбутнього твору. Відомі випадки, коли продумана й добре підготовлена драма зненацька оберталась на комедію, а над комедією вже з першого акту починали збиратися зловісні тіні, і дійові особи її поступово наближалися до катастрофи.
Рима в поетів — велика чаклунка. У пошуках співзвучностей поет іде по просторах мови, як за відлунням у горах, і, звертаючи з наміченої дороги, відкриває нову. Несподіване слово стає зав’яззю нової думки, нового образу, нової риси, іноді нового персонажу, нової частини поеми. Скільки строф «Беньовського» чи «Короля–Духу» виникло таким чином! Часом можна навіть розгледіти слід думки, яка біжить за словами, що відводили поета на манівці. На кожному закруті дороги його підстерігали нові метафори, відкривалися запаморочливі видіння. Так відбувалось і при створенні «Пана Тадеуша», хоча тут причини були інші. Ця поема, яку ми всі знаємо, дуже відрізняється від тієї, що була почата восени 1832 року. В першому варіанті Граф, повертаючись з університету, не уявляв, що стане portrait‑charge (типовим портретом) романтичного юнака; істинний характер ксьондза Робака ледве–ледве проступав з–під сутани, і я не знаю, чи передчував поет, що наполеонівські легіони ввійдуть у його епопею, справджуючи пророцтво одного німецького професора, який закликав автора написати поему про Наполеона: адже слово «кінець» Міцкевич поставив після десятої пісні! Зростання і розвиток шедевру митця — це яскрава поетична історія, відома нам лише частково, а в цілому вона вже, на жаль, не піддається відновленню.
Хто ретельно склав план, виконує його з дня в день, розділ за розділом, пісню за піснею. Знаючи темп і ритм своєї роботи, автор може передбачити, що за тиждень йому треба буде змальовувати сад, а за місяць доведеться зображувати, як дійшло до поцілунку двох закоханих. А ті, в кого немає в роботі дисципліни, чинять по–різному, наприклад, як Гонкур: використовуючи перший творчий порив, одразу пишуть початок і кінець, а згодом — усе, що між ними мало бути, або починають із середини, або, як Налковська, роблять на папері начерки різних частин, не знаючи ще, де їх потім розмістити. В останньому випадку завжди є небезпека, що багато чого виявиться непотрібним або вимагатиме цілковитої переробки.
