Алхімія слова - Ян Парандовський
Історію такого роду стосунків можна простежити протягом багатьох років у випадку з Еккерманом. Червневого дня 1823 року Еккерман з’явився до Гете і приніс свій рукопис. Старий пройда одразу зрозумів, що тут немає видатної письменницької індивідуальності, проте, не відмовляючи в порадах і заохоченні, навіть задаючи різні поетичні екзерсиси, прихилив до себе юнака на решту днів своїх і забезпечив йому поряд з собою безсмертя як авторові безцінних «Розмов з Гете», Еккерману ні на хвилину не довелося відмовлятися від власної творчості, і йому здавалося, що він дедалі впевненіше крокує вперед, коли насправді могутня воля олімпійця примушувала його йти за призначенням, яке вона сама для нього накреслила. Випадок з Еккерманом — найрідкісніший. Того червневого дня, коли він уперше з’явився до Гете, він був лише молодим подорожнім з рукописом під пахвою — символічним втіленням мандрівних нерозквітлих талантів. Більш сердечний і безкорисливий, ніж Гете, Леопольд Стафф не одному поетичному пташеняті допоміг навчитися літати, підтримавши його братнім словом та усмішкою, чим і зажив собі прихильність багатьох і самого Тувіма, який аж до смерті був вдячний йому.
Кожний письменник, особливо письменник маститий, був і є об’єктом паломництв, а пошта постійно доставляє йому листи й рукописи від молодих людей, що просять порад, вказівок, оцінки. Письменник часто опиняється в скруті: що робити? Або часу не вистачає, або — що набагато прикріше — річ виявиться не вартою уваги. Тим зворушливіші приклади уваги великих письменників до літераторів–початківців. Чехов давав їм у листах прекрасні докладні поради, цикл листів Райнера Марії Рільке «До молодого поета» — благородний приклад того, як зріла думка приходить на допомогу юнацькій недосвідченості. Такі листи часто мають далекосяжну дію, в них містяться найцінніші вказівки з техніки письменницького мистецтва. Проте немає ніяких підстав говорити тут про якусь систему, про істинну школу письменницької майстерності.
Єдиною справжньою школою навчання молодих письменників були поетики або стилістики, школи риторики у древніх, де розроблялися різноманітні теми, іноді гідні сенсаційних романів і похмурих драм, або читалися лекції з теорії — так навчали в XIX столітті, а у фрагментарній формі навчають і досі у вигляді вправ з композиції, віршування і, нарешті, в найскромнішій формі — задач з рідної мови. Якщо старовинні школи риторики справді займалися багатьма важливими питаннями письменницького мистецтва, то те, що лишилося від них, у наші дні не становить, як правило, для письменника великої цінності. Письменнику ні до чого так звані стилістики. Найчастіше їх складають сумлінні й нудні педанти, які знаходять задоволення в тому, що можуть під відповідними етикетками в спеціальних розділах розмістити всі засоби художньої експресії, всі прийоми стилю, які зустрічаються в літературі, на які вони дивляться мов на колекцію засохлих метеликів. У Франції зажив відомості Альбала, автор різних посібників про письменницьку майстерність, постать у мольєрівському дусі, яку так і бачиш у товаристві мсьє Журдена, незрівнянний Альбала, який намагався вносити стилістичні виправлення в прозу Проспера Меріме.
Інша річ поетики. Вони носять імена великих і гідних усілякої поваги письменників і належать літературі. «Поетика» Арістотеля, «Лист до Пізонів» Горація, приписуваний Лонгу трактат про піднесене, трактат у віршах Марко Джіроламо Віди, «Поетичне мистецтво» Буало, «Мистецтво віршування» Дмоховського — ось кілька верстових стовпів на дорозі, якою європейська поезія ходила до школи. Та за звичкою всіх бешкетників, вона раз у раз тікала з доброчинної стезі, прагнучи в чарівливому відчутті свободи знайти нове дихання, нових учителів, нову красу. Шкільні вчителі докоряли за це, і не раз доходило до гірких непорозумінь, так добре знайомих хоча б з боротьби класиків та романтиків.
Школа не йде попереду нової поезії точнісінько так само, як і не вміє передбачати нові наукові відкриття. Кожен курс «поетичного мистецтва» ґрунтується на правилах, почерпнутих з поетичних шедеврів попередніх епох, говорить про становище в минулому або б нинішньому, і не знайти в ньому характеристики новітніх літературних жанрів або досі не відомих віршованих форм. Поетики обертаються в замкнутому світі. Їхні рекомендації й застороги опираються на усталені авторитети, на вивірені традиції, прикриваються беззаперечними естетичними судженнями. Джерелами для таких суджень можуть бути спостереження над психологією почуттів або ж поняття, вироблені під впливом звичаїв. Нарешті не останню роль можуть зіграти й упередження, забобони даної епохи.
За винятком Арістотеля, який був дослідником і описував літературні явища достоту так само, як описують метеорологічні, відшукуючи в них закони, створені ними самими, інші автори поетик самі були поетами й висловлювали в них власне кредо. Це відбувається й досі. Наприклад, Поль Клодель дав власне й дуже незвичайне «Поетичне мистецтво». «De arte poetica» Горація — пам’ятка думки й культури ідеального художника. Своїх класиків він читав не тільки для насолоди, але й для того, щоб підгледіти їхні засоби та прийоми, позитивне й помилки, і майже за кожним судженням був прихований його особистий досвід. Якщо підходити до Горація не з догматичною міркою, у нього є чого повчитися, і насамперед треба взяти те, що б’є з кожного його віршованого рядка: повага до творчої роботи, прагнення до досконалості. Адже, мабуть, Горацій був першим, хто підкреслив значення цього слова, першим, хто зажадав від письменника уваги, праці, сумлінності у ставленні до слова, і хто з такою любов’ю схилявся перед словом, бо був закоханий в його звучання, у все, що становить своєрідність даного слова в спільному господарстві людської мови. Нарівні з Арістотелем він став провідною зіркою багатьох поколінь, під його егідою йшли інші автори риторик, поети середнього калібру, яким схиляння перед правилами замінювало творчу думку й натхнення.
Китайського бога літератури зображують у вигляді вусатого мудреця з піднятим угору вказівним пальцем, неначе він застерігає або сварить. Такий бог цілком був придатний і для деяких періодів поетичної ортодоксії на Заході. За поетикою вчились не тільки загальним правилам, але й безлічі деталей: використовувались готові звороти, образи, порівняння. Обставлена з усіх боків правилами, поезія уподібнилася танцю чи грі в шахи. Її правила приймали й беззастережно їх дотримувались, не рахуючись при цьому з тим, що вони обмежують індивідуальність поета, заважають розвитку лише одному йому притаманних якостей його артистичності. Навпаки, всім здавалося, що майстерність, винахідливість і навіть свіжість можуть перемогти тільки
