Алхімія слова - Ян Парандовський
Хто подорожував по «Етимологічному словнику польської мови» Олександра Брюкнера, на кожній сторінці зустрічав слова, що належать до загальнослов’янського доробку. Принесені з епохи спільності слов’янських племен — епохи двадцятивікової давності, ці слова, іноді навіть не змінившись у звучанні, є головним кістяком нашої мови і становлять одну чверть слів нашої повсякденної мови. З їхньою допомогою можна описати ландшафт, погоду, господарство, людське тіло, дерева, трави, квіти, лісових звірів і птахів, їжу, знаряддя праці, всі ступені спорідненості, людські взаємовідносини в громаді і в племені, в період миру й під час війни, риси характеру, суспільні групи, закони, форми правління, нарешті, вони можуть окрилити думку кількома дюжинами понять, відірваних від реального світу, і опинитись у незмінній сфері вірувань, де панують усе ті ж таки одвічні слова: Бог, диявол, гріх, кара, рай, пекло, чудо. Цікаво, що від епохи праслов’янської спільності до нас дійшли в незмінному стані словотворчі елементи: корені, префікси, суфікси, з їхньою допомогою ми творимо все нові й нові слова.
Це — будівельний матеріал літератури, шляхетний і простий водночас. Ні камінь, ні дерево, ні метал, якими користуються архітектори й скульптори, ні фарби, що перебувають у розпорядженні живописців, ні звуки, видобуті з музичних інструментів — творчий матеріал музикантів, — ніщо з переліченого не може йти в порівняння з таємничою величчю слова. Та водночас слово є робочим знаряддям і застосовується для найбуденніших справ. Одні й ті ж слова можуть скластися в молитву і в зухвалу пісеньку, ними можна обдурювати й картати, вони вештаються вулицями, працюють у полі, пораються на кухні. Література завжди старалася звільнитись від найбільш упосліджених з них і створити свою власну мову, благородну й піднесену, всередині загальної мови.
У багатьох країнах і в різні епохи митці слова складали особливу касту з власними звичаями й привілеями. Вони користувалися мовою, відмінною від розмовної, і цієї мови треба було вчитися. Саме в такій атмосфері виник санскрит— витончена мова молитов і поезії. Молитва й поезія були явищами одного й того ж порядку, тому що поет у якомусь сенсі був і жерцем, і його творчість була пов’язана з релігією. Бувала вона пов’язана і з магією, і тоді поет перетворювався на чаклуна. Вірші набували сили магічних заклинань: «Сarmina vel caelo possunt deducere luman» — «Вірші можуть навіть місяць примусити з неба спуститись». Деякі різновиди давньоруської лірики назавжди зберегли в собі нагадування про їхнє релігійне походження.
Мова Гомера, чи мова епосу, — це особливий, дуже дивовижний сплав, і її не визнало б за свою розмовну мову жодне з грецьких племен. Творчим елементом у мові Гомера є розмір вірша — дактиль, він панує в ньому неподільно. Розпоряджається відмінами і дієвідмінами, синтаксисом і словником, навіть орфографією. У цій мові іменники й прикметники міняють число і рід відповідно до вимог примхливих дактилічних віршів. Один і той же предмет може перекидатися з множини в однину, перескакувати через усі три роди, і в той же танок можуть піти всі граматичні часи й способи. Ніщо так наочно не підтверджує наявності давньої поетичної традиції, на якій виріс Гомер, як саме оця «дактилічна версифікація», що складалася протягом багатьох поколінь. Задовго до того, як це підтвердили дослідження пізніших філологів, чутливий Пікоделла Мірандола відгадав літургійний характер гомерівського вірша. Він збирався написати «Тeologia роеtіса» і довести в ній, що поети є теологами, оскільки точно так само користуються мовою символів.
Таку «Теологію» можна було б написати й тепер, охопивши в ній всі епохи поезії. З’ясувалося б, наскільки вперто поезія тримається за найдавніші традиції. У скількох «святилищах» і «палладіумах» говорять такою особливою мовою, оцінюють поезію так своєрідно, користуються нею для таких незвичних понять, що здається, тут не вистачає тільки древніх поетичних каст і древнього способу проникнення в таємниці мистецтва слова.
Головним матеріалом для освяченої мови служать давні слова й давні форми, відкинуті життям. Це пояснюється консервативним характером усякого культу, а також інстинктивною симпатією в справах віри до всього старого. Шумерська мова у Вавілоні, латина в католицькій церкві, церковнослов’янська в православних, покрита мохом грецька у грецьких ортодоксів однаковою мірою тримаються релігійною традицією, як і особливою привабливістю, властивою древнім словам. До падіння Риму молитви читалися мовою часів початку імперії, середньовічні менестрелі співали вічну пісню, успадковану від попередніх поколінь, і ми тепер цю пісню розуміємо краще, ніж вони її колись розуміли. Жодному англійцеві не спаде на думку модернізувати мову свого канонічного перекладу Біблії: вірш псалма, перекладений сучасною повсякденною мовою, прозвучав би пародією на священний текст.
Те ж саме відбувалось і з поетичною мовою: в деякі епохи вона звучала незрозуміло й урочисто, як літургія. Цілком з цією традицією вона ніколи не розлучалась. «Книги народу й паломництва польського» А. Міцкевича, «Анхеллі» Ю. Словацького, чи то в зворотах, чи то в побудові фраз, перейняті біблійним стилем, в якому знаходяться тони, відповідні до їхнього змісту. Таких прикладів можна навести безліч. Тепер письменники застосовують архаїзацію стилю найчастіше для створення «історичного колориту», проте емоційна сила давніх слів та форм, які вийшли із вжитку, ніколи не перестане спокушати. Словник архаїзмів, введених у моду письменниками «Молодої Польщі», архаїзмів, здебільшого фальшивих, як усі ці храми, витязі, капища, сьогодні може нас тільки смішити, але не підлягає сумніву, що й мова наших днів подарує нащадкам не одну веселу хвилину, тому що не бувало в житті будь–якої мови періоду, зовсім вільного від дивацтв і безглуздя. Дуже побоююсь, що нині їх навіть стало більше.
Літературна мова не повинна бути обов’язково ні мертвою, ні архаїчною, ні штучною, як мова Гомера, але вона однаково дуже відрізняється від мови розмовної.
