Алхімія слова - Ян Парандовський
Романтизм скасував давнє законодавство. Поетики відійшли в минуле. На зміну їм з’явилися програми й маніфести, які зруйнували майже все, що виробив поетичний ancien régime — старий порядок. Дещо від старого вціліло лише у віршуванні: структура вірша, ритм, кількість складів, рими якоюсь мірою продовжували дотримуватись традиції, сонет усе ще складався з чотирнадцяти рядків. Але врешті виявилося: можна бути поетом, не визнаючи жодної вимоги, яку поетики висували до поетичного твору минулого. За короткий період панування формалізму зустрічалися вірші, надруковані то прямовисно, то впоперек, і, читаючи їх, важко було позбутися враження, що тут добра половина робити виявилася завданою на змучені плечі складальника. Зараз ми дедалі частіше одержуємо твори, написані нібито у віршах, які, коли б їх надрукувати in continio — суцільним рядом, нічим би не відрізнялися від патетичних статей або закликів у прозі, з якими ці вірші сусідять на сторінках журналів. Зовсім недавно у Франції трохи розважила читаючу публіку поетична групка так званих летристів — літерників: їхні вірші мають такий вигляд, як ніби хтось навмання зібрав і надрукував літери розсипаної складальної каси.
Сумний привілей нашого часу в тому, що в кожної сучасної дурниці знаходяться попередники в історії. Так, наприклад, в кінці античності поети забавлялися складанням «дзеркальних» поем, де одна половина відповідала другій, як відображення в дзеркалі, або надавали віршу форми якого–небудь предмета, наприклад, яйця, сокири або ж, як Пентадій, наганяли смуток своїм versus echoisi — ехоїчним віршем, роблячи з цілковитою серйозністю те, що одного разу Кохановський у своїх «Раках» виконав заради жарту.
Виявилося, що свобода, привнесена в поезію романтизму і бувши колись джерелом сили, виродилася в свавілля, яке є джерелом слабості. Туди, де всі двері розчинені навстіж, кожен подмух вітру може занести пил і бруд. Молода людина, що збирається стати письменником, почуває себе флюгером на костельній вежі, якщо тільки вона не виключно сильна індивідуальність, що, як відомо, зустрічається вельми рідко. Тому вона піддається кожному впливові, особливо охоче найновітнішому, і своє натхнення витрачає на якесь блазнювання.
Без серйозності немає літератури. Хто вдається до слова, щоб виразити в ньому власну душу або душу спільності, якій він служить, чи то буде клас, народ чи все людство, той не може поводитися із словом з веселою недбалістю штукаря. Думка, нібито серйозність обов’язкова тільки для тих, хто проголошує якісь ідеї чи гасла, а не для тих, хто вдається до слова лише заради мистецтва, могла народитися тільки в порожній голові. Саме в жерців мистецтва для мистецтва, одержимих фанатиків, відринутих від зовнішнього світу і від даної хвилини, які цілком присвятили себе спогляданню прекрасного, бачимо неабияку серйозність навіть при виконанні дрібниць. Ніхто сумлінніше за них не розглядає слово, перш ніж помістити його в найбільш придатне місце. Їх мучить тривога, чи вдалося видобути із слів весь їхній блиск, відгадати повністю всю таємничість їхнього звучання, тут вони ні в чому на поступаються тим, хто передає людям свої думки, свій світогляд, своє розуміння людини, їх завжди тривожить, чи впоралися вони зі своїм завданням, відбираючи слова для такої великої мети.
Поки існує література, її творці завжди будуть рахуватися з традицією, яка вже склалась, і, перш ніж ставити собі власні цілі, оцінять працю попередників, з’ясують, що їм звідти можна взяти. Сьогодні ніхто не вірить в літератури непорочні й таланти–самородки, ніхто не може про себе заявити, як пророк Амос, що говорити його навчали зорі. Тільки в дуже віддалені епохи, про які ми майже нічого не знаємо, можна уявити собі творців, які нічого не успадкували від інших. Однаковою мірою наївний погляд, нібито письменницьке мистецтво можна опанувати, не докладаючи до цього ніяких зусиль. Ця думка зміцнилася тільки тому, що в широкої публіки автори бездарних книжок уявляються представниками літератури нарівні із справжніми письменниками.
Головне завдання у вихованні письменника полягає в оволодінні наукою про слово, в пізнанні й осмисленні мови, якою він покликаний творити. Це зовсім не новина в літературному житті, яке нараховує двотисячолітнє існування. Навіть там, де всі наші джерела мовчать, як, приміром, про епоху Гомера, сам мовний матеріал його поем свідчить про пошуки й наполегливу роботу над мовою. Данте в книзі «De vurgari eloguentia» — «Про народне красномовство» — сам наводить джерела, звідки він черпав знання про мову, яку йому судилося зробити літературною мовою свого народу. Данте зважив переваги й вади кількох італійських діалектів, сам виконав роботу авторів словників, семантиків і граматиків, і все це послужило йому вступом до своєї власної творчості.
Аристократ, що одержав традиційне виховання і не володів ніякими іншими перевагами, крім досконалого володіння французькою мовою і мистецтвом їзди верхи, Вітторіо Альфгєрі може служити прекрасним взірцем того, як одночасно з пробудженням таланту в поетові прокидається і любов до мови. Все його влаштовувало, поки не відчув, що стане поетом. Усвідомивши своє покликання, він з пристрастю і захватом розпочав вивчати рідну мову. Вчитувався в поезію XIII — XIV століть, в прозу XV‑XVI століть, займався граматикою і діалектикою, взявся за латину, навіть за грецьку. Все це було йому необхідне для створення власного поетичного світу.
Немає сенсу наводити ще приклади, тому що тут можна перелічити майже всі великі імена в літературі. У Польщі взірцем дбайливого поводження з мовою був Жеромський. Про це свідчить не тільки еволюція його прози, але й книжка «Снобізм і прогрес», єдиний такого роду твір у нашій літературі. Ніхто з польських письменників ніколи не займався так детально розробкою проблем мови, ставлячи це в пряму залежність з актуальною проблематикою польської літератури і з власним письменницьким досвідом. У цій книжці, крім усього іншого, висловлено й суворі слова осуду на адресу блазнів від літератури, їхній недоумкуватості, невігластву, дивацтвам.
Іноді доводиться чути, як літератори зневажливо відгукуються про вивчення мови й посилаються при цьому на таких же неуків, як вони самі, котрим уже десь і колись нібито вдалося створити прекрасні твори мовного
