Алхімія слова - Ян Парандовський

круговерті двох тисяч слів, яких йому цілком вистачало і для життя, і для літератури. В польській літературі він влаштувався міцно й назавжди. У нього — хоч на перший погляд цього й не роздивишся — численне потомство. Від Рея ведуть свою родослівну всі оповідачі й співрозмовники, всі шляхтичі пера, легіон сумлінних і несумлінних самоучок, ладних повчати інших, говорячи речі добре відомі, зручно й вигідно влаштованих у світі смачному, як апетитна страва, безтурботних, легковірних, добродушних — словом, усіх тих, хто ніколи не зазнавав мук творчості й хто затримувався лише на поверхні слів, не бачачи під нею небезпечного нурту.

І раптом з’явився той, хто, перш ніж скласти вірша, спочатку зважузав кожний склад, вслухувався в його звучання, не приймав жодного слова, поки не пересвідчувався, що не знайти кращого, затримував неслухняну думку, гамував пориви серця, приглушував уяву, шоб глибше зануритися в світ слів. То був перший у Польщі погляд, спрямований на ще дикий ландшафт нашої мови. Ян Кохановський, створюючи в цій пустелі ренесансний сад своєї поезії, був нашим першим митцем слова, і, на жаль, йому довелося дуже довго чекати продовжувачів свого мистецтва. Покоління благопристойних віршомазів воліли йти за Реєм, чий безтурботний розмах і весела грубуватість на кілька століть визначили обличчя польської літератури. Опалінський, Потоцький, Коховський, Пасек охоче б сіли за один стіл з Реєм, поштиво відсунувшись від Кохановського, Гурніцького, Скарги.

У «Придворному» Гурніцького є кілька сторінок, присвячених проблемі мови, читаєш їх із здивуванням. Якщо виключити кілька малоістотних деталей, про які сучасне мовознавство судить інакше, його висловлювання про мову в цілому вражають правильністю, ясністю і тонкістю суджень. Щоб прочитати польською мовою такі сторінки знову, треба перескочити через два століття нісенітниць, вінцем яких були «Нові Афіни» Бенедикта Хмелівського — такий собі «диво–бур’ян» епохи, що порвав із світовою культурою і загруз у розумовому вбозтві.

Ось у чому полягала наша біда: в тривалих перервах між появами речей значних. Проза постраждала більше ніж поезія. Нікому було успадкувати й продовжити незвичайну плавність Ожеховського, благородну витонченість Гурніцького, широке дихання Скарги. Під кінець XVIII століття перед прозою несподівано виникли нові численні завдання: їй довелося квапливо створювати мову науки і канцелярій, де досі обходилися латиною. Не можна не захопитися авторами перших робіт з фізики, математики, екології, хімії — вони виковували польську наукову термінологію і піднімали стиль розмовної мови до точності й стислості ясно встановлених понять. Викликають' також захват безіменні канцелярські дряпіжки, які сушили голови над формулюванням статусів, декретів, розпоряджень і всіляких канцелярських документів.

Та найважчий тягар ліг на XIX століття: йому належало доробити все, що проспали попередні покоління. І сталося таке, що в літературах інших народів не траплялося: XIX століття відгородило нас від нашої літератури попередніх століть, куди після складання іспитів на атестат зрілості ніхто не заглядає. Інакше не могло й бути, тому що тільки XIX століття дало нам перших безсумнівних геніїв, створило драму, роман, есе, а лірику підняло на висоту, незнану попередниками, удосконалювало навіть такі її архаїчні різновиди, як сонет, XIX століття розширило сферу почуттів, окрилило думку, яка так довго лишалася приземленою, нарешті, освіжило мову, збагативши словник, надавши синтаксису гнучкість і легкість. Ті, хто сьогодні пише польською мовою, майже нічого не запозичують у авторів до епохи романтизму. Звертаються до них лише у виняткових випадках, наприклад, для історичних романів — запастись архаїзмами, щоб передати колорит епохи.

Таємниці ремесла

Існували далекі епохи, коли «йшли в поети», як тепер «йдуть у священики», подібність підсилюється ще й тим, що в далекі часи служба поета була безпосередньо пов’язана з релігією. Так було в школах еодів, куди вступали здібні юнаки, щоб навчатися мови поезії і віршування, знайомитися з освяченими традицією зворотами, порівняннями, епітетами, так було і в середньовічній Ірландії, де кандидати в барди вчилися поетичного мистецтва шість–сім років, або в школах старофранцузьких жонглерів, де під різками досвідчених майстрів вірша молоді люди, яких вабило до себе вільне життя вагантів (мандрівних співаків), вчилися лічити склади, переривати їх цезурою, добирати асонанси, навпомацки дошукуватись правил граматики, ще ніким не записаних, пізнавати героїв епопеї, яка створювалася віками. Але, за винятком цих нечастих випадків, школи письменницького мистецтва у власному розумінні слова ніколи не існувало, і, наскільки сама ідея про створення подібного навчального закладу викликає неприязнь, я міг пересвідчитись на власному досвіді, коли кілька років тому запропонував проект такої школи, мислячи її як секцію при Академії образотворчих мистецтв, або ж як спеціальну кафедру при університеті. Одразу ж з різних боків пролунали голоси протесту проти зазіхання на одвічну свободу розвитку майбутніх письменників.

Вільний розвиток письменників — це, звичайно, дуже твердо зміцнена традиція. Письменники завжди навчали себе самі. У них не було навіть і того, що мали живописці середньовіччя і Ренесансу: там учень працював під наглядом майстра, чистив пензлі, готував мольберт і полотно, йому доручали, поки він іще не дозрів для більш відповідальних завдань, виконання дрібних орнаментів, крізь замкову шпарину — якщо тільки майстер її не затуляв — він намагався підгледіти, як учитель чаклував, змішував фарби, огортаючи свої секрети таємницею, врешті, немов метелик, обсипаний квітковим пилком, відлітав у свій власний світ, де або поступово струшував з себе пилок — стиль і творчу манеру вчителя, або ж зберігав їм вірність до кінця. Письменники самі себе виховували, найчастіше їм доводилося це робити наперекір оточенню, з яким вони змушені були боротись уже за сам вибір своєї професії. Якщо свідчення про те, нібито батько Лафонтена бажав, щоб його син став поетом, правдиві, то цей гідний усілякої поваги батько є винятком. Овідій писав зовсім про інше — про одностайну думку всіх батьків — у тому розділі своєї поетичної автобіографії, де увічнено посвистування лози й скигління хлопчика, що готується стати поетом.

Та навіть якщо ніхто не заважає майбутньому письменникові йти обраним шляхом, ніхто не стане й посвячувати його в таємниці письменницького ремесла. Він повинен відкрити їх сам, добути власним розумінням, інстинктом, шукати дорогу навпомацки, відкривати невідомі стежки (звичайно, добре витоптані багатьма попередніми поколіннями), блукати в заростях і знову виходити на битий шлях, який веде до творчості й слави. Кому з літніх письменників не знайомий молодик, що несміливо заходить з набитою рукописами текою під пахвою, длубається в цій теці