Алхімія слова - Ян Парандовський

вигадує, замість того щоб говорити правду. Та коли подібні заяви робить белетрист або поет, виникає враження, що відкидається щось таке, що могло б нібито принизити його творчість, отже, він проти роботи, проти стилю, особливо ж проти прагнення до досконалості, і це видається зовсім незрозумілим. Так само викликає неприязнь і слово «ремесло», хоча воно і є назвою цього розділу. В основі всякого мистецтва лежить ремесло, і лише той, кому не стати майстром, не хоче цього визнати, і не хоче ремесла навчатись. Поль Валері все життя досліджував таємниці літературного ремесла і врешті одержав в університеті кафедру поетики, де мав змогу аналізувати найдрібніші деталі мистецтва слова. Він володів величезною ерудицією і глибокою культурою, здобутими працею всього життя. Та, крім усього, що письменник може винести із шкіл, з творів мистецтва, взятих, як взірці, з музеїв, із спілкування з іншими художниками слова, головне для своєї творчості він добуває з власного характеру, темпераменту, нахилів, таланту, і добуває це так, як рослини — поживні соки: кожна рослина з одного й того ж ґрунту бере потрібні їй інгредієнти. В дуже цікавих «Спогадах» Рабіндраната Тагора показано, як функціонують коріння, стебло, листя поетичної рослини, видобуваючи поживні речовини із землі, світла й повітря.

У кожній письменницькій душі ховається нескінченна шкала переживань, відчуттів, помислів, з їхніх тонких вібрацій врешті виникає і виявляється те, що письменник прийме як одкровення, як заклик до творчого подвигу. І все залежить від моменту — він може рівнятись годині, дню або року, — коли письменник з цілковитою ясністю побачить шлях, який відкривається перед ним.

Матеріал для літератури

Будь–яке інше мистецтво має обмежену сферу тем, — лише література не знає меж. Вона сягає так далеко, як слово, а слово сягає так далеко, як думка, в якої немає краю ні в часі, ні в просторі. Темою літератури може бути все — від зірки до атома. Неосяжний Всесвіт є невичерпним запасом матеріалу для літератури. В явищах, враженнях, фантазіях, уявленнях, відчуттях знаходить література свій матеріал, черпає його в філософії і в науці й навіть у самій собі. Останнє має місце, коли письменник бере героя, створеного іншим письменником, і подає його по–новому. Так здавна чинять з персонажами Біблії, Гомера, грецьких трагіків, Данте, Шекспіра.

Гауптман написав драму під назвою «Гамлет у Віттенберзі», де показав шекспірівського героя в його студентські роки, Томас Манн у своїй «Лотті у Веймарі» продовжив життя героїні «Вертера». Те ж саме зробив Словацький з Вацлавом з поеми Мальчевського «Марія». Нарешті, й самі письменники стають темами поем, віршів, романів, новел, драм, біографічних романів.

Проте письменник зазирає й туди, куди ніхто інший зазирнути не може: ні природознавець зі своїм мікроскопом, ні психолог зі своїми методами експерименту й аналізу, ні навіть метафізик, найближчий з усіх до поета, туди не мають доступу. Бо ж хто з них зуміє дослідити настрої, ці швидкоплинні серпанки в пейзажі нашої душі? Хто стане копирсатися в складках нашої пам’яті, де заховався хіба що пилок далеких спогадів? Хто збирає, зберігає, перетворює марення? Навіть час не обмежує письменника: він може блукати в мороці, що передував сотворінню світу, і змальовувати майбуття, яке бачить, мов сьогоднішній день.

Письменник живе в світі, як у зачарованому колі. З усіх боків щохвилини його оточують враження, і йому досить відчути їх, щоб потрапити під їхні чари; здивування, захват, жах чи хоча б проста симпатія дозволяють йому побачити їх такими, якими до нього їх ніхто не бачив, і втримати їх, утіливши навіки в слові. Письменник не дозволить жодному враженню піти, зникнути, не оцінивши його естетичної цінності. «Під час операції, — пише Тургенев Альфонсу Доде, — я шукав слів, якими міг би точно передати відчуття, що його викликає сталь, розтинаючи мою шкіру й проникаючи в тіло». Скільки разів бувало, що моральне або фізичне страждання спонукало письменників піддати його аналізу й від магічного доторку слова страждання розсіювалось, лишаючи після себе тільки полум’яні сторінки!

Над письменником здіймаються хмарки пилку, і кожна може дати цвітіння. Газета, вулиця, вивіска, поле, жебрак під церквою, оправа книжки, запах ліків, — все, що приносить найзвичайнісінька повсякденна година буднів, криє в собі несподівані стимули до творчості. Письменник ходить містом, як кожен з нас, поступаючись дорогою автомашині, зупиняючись перед вітринами, читає афіші, сідає в трамвай або таксі. Його погляд ковзає по ваших обличчях, і ви, самі того не знаючи, можете дати йому мить щастя, безцінну здобич. Модний капелюх підкаже йому метафору, в старе приношене пальто він одягне героя своєї повісті, який зворушить багато поколінь читачів, уривок почутої мимохідь розмови ввійде в твір, над яким він зараз працює. Насторожений, невтомний корсар викрадає людські істоти, які нічого не підозрюють. Як безперечно належну йому здобич, він привласнює обличчя, постави, жести, хазяйнує в душах, оселях, захоплює навіть будинки, цілі вулиці, міста, країни.

У житті письменника випадають години, схожі на ті, що їх переживає герой новели Едгара По, людина, яка повернулася після тривалої хвороби в звичайне людське середовище. Сповнений захвату, щастя, герой дивиться з вікна кав’ярні на вулицю. Дивиться зголоднілими, жадібними очима, вдивляється в обличчя кожного перехожого, старається прочитати його думки, відгадати його таємниці, одночасно він охоплює поглядом тисячі інших речей — від позолоченого сонцем краю ринви до води в рівчаку з корком, який пливе по ній, — йому хочеться пити цей світ, випити його до останньої краплі, до брудного, каламутного осаду на дні. Такі години письменник переживає переважно в періоди, коли не носить у собі початого твору, від завершення попереднього вже минув якийсь час, а задум нового ще не виник, коли ще тільки пробуджується прагнення нової творчості і він шукає об’єкт.

А чи не трапляється іноді письменникові збочити з накресленого шляху й піти назустріч випадковій пригоді? Бальзак одного разу між 11 і 12 годинами ночі зустрів робітника з дружиною, коли вони поверталися з театру. Він пішов за ними і йшов досить довго. Жінка вела за руку дитину. Подружжя розмовляло спершу про побачену виставу, потім заговорили про гроші, які їм належало завтра одержати, і радилися, на що їх витратити, навіть посварились. Знову настала згода, коли вони почали нарікати на дорожнечу картоплі, палива. Бальзак, ідучи за