Алхімія слова - Ян Парандовський
Пам’ять, божественна Мнемозіна, стояла біля колиски всіх ієрогліфів — систем знаків, які виписують фарбою, малюють, вирізають, де зображувалися люди, тварини, предмети, прославлялися боги й розповідались історії. Зображення перетворювалось в ідеограму, тобто представляло не лише саму річ, а пов’язані з нею поняття: «зірка» була зіркою, проте могла також означати й небо, і Бога, і навіть прикметник «високий» або прислівник «високо». Те ж саме «нога» — вона могла виражати дієслова «іти», «стояти», «бігти», «приносити». Цього було досить для славослівних написів, для молитв, для заклинання, і читалися вони приблизно так, як людина середньовіччя «читала» різьблені прикраси в своїй церкві, використовуючи знання, одержані по традиції, з домішкою власної фантазії.
Письмо ніколи б не стало тим, чим воно стало, якби з–під тіні пірамід, святилищ, пагод, священних печер не вийшло б на світ, якби за нього не взялося саме життя. В його енергійних руках ієрогліфи швидко втратили штучну складність і почали спрощуватись: відпадали різні частини, лишався ніби кістяк, який зберігав то кілька рисочок, то кружальце. Руки купців, писців, які складали описи товарів або вели ті чи інші ділові записи, динамізували урочисті й застиглі символи. На зміну зображенням з’явилися знаки — клини, лінії — і, переставши виражати поняття, почали позначати звуки, перетворились у літери й склади.
Що за переворот! Звук — безформний, він не має місця в просторі, невидимий, існує в часі лише в коротку мить звучання — виявився увічненим назавжди і міг відгукуватися знову й знову щоразу, коли з глиняної таблички чи аркуша паперу його пробуджував до життя чийсь навчений читання погляд. Ця найбільша подія в історії людської культури стосувалася народів, що розумово дозріли раніше, в той час, як сотням інших довелося цього чекати тисячоліття: приміром, індіанцям, котрі живуть у Канаді і, здавна володіючи чудово розвиненою мовою, в письмовій формі побачили її вперше тільки 1841 року, коли місіонер Джеймс Еванс створив для них дуже дотепну систему складового письма, яка застосовується й зараз.
Слово остаточно підкорило собі час. У тріумфальному поході воно вело за собою до незнаного майбутнього народи, королів, історію, самих богів, воно повертало життя покійникам, від яких не лишилося навіть купки праху, наповнювало нашу пам’ять іменами — людей, про яких ніхто не згадав би через два–три роки після їхньої смерті й за дві–три милі від їхнього дому, воно могло творити чудеса, примушувати шматок глини співати пісню, немов у ньому була душа дівчини, яка колись бігла з цією піснею на устах через поле пшениці, з піснею, як зірвана на ходу квітка маку.
Ось уже двісті років люди риються в землі, намагаючись видобути з неї уривки людської мови, сотні вчених присвячують усе життя прочитанню і розумінню слів, які розповідають про світ, уже давно не існуючий. Добиваються речей неймовірних: розшифровують не лише писемні пам’ятки, а й відтворюють усю систему мови, якою вони написані, упорядковують словники і граматики, якими вона не володіла, коли була живою мовою; слова, померлі й поховані, народжуються знову, складаючись у літописи, молитви, поеми, кодекси законів і в повсякденну мову.
Так заговорили глиняні таблички Вавілону, папіруси й стіни Єгипту, озвалися голоси майя і ацтеків, завдяки своїм табличкам хетти увійшли в історію, якій нічого про них не було відомо, і в сім’ю індоєвропейських мов, де їх не чекали. Зовсім недавно нас приголомшили таблички з Пілоса, які повернули нам звуки мови ахейців, що вже для Гомера були легендою, а серед цих звуків виникли імена, про які ми не сміли й мріяти: Ахілла, Гектора. Декотрі ще терпляче ждуть своєї години — письмо Егеї, мова етрусків. Велика таємниця зачарованих слів ще не розкрита до кінця.
На світі багато систем письма. Одні пишуть зліва направо, інші справа наліво. Не знаю, чи зберігся ще десь спосіб, відомий нам з пам’яток древньої Греції: письмо «бустрофедон», тобто в порядку, в якому рухаються воли, орючи поле, — кінець рядка служить початком наступного. Десь іще пишуть згори вниз, але, здається, ніде — знизу вгору. Арабське письмо нагадує розсипаний подріблений тютюн, в індійське вступаєш, мов у гущавину тоненьких гілочок, китайське легко сплутати з орнаментом, народженим примхливою фантазією художника. Польське письмо походить від грецького, яке виникло з фінікійських знаків, але тільки римляни надали йому чітку й просту форму.
У цих двох дюжинах знаків шукають звучання слова безлічі мов, зовсім між собою не схожих. Жодній з них латинська абетка не може з точністю відповідати, щоб передати всі звуки. Ці знаки пов’язані величезним числом умовностей і конвенцій, і їх треба вивчати одночасно з вивченням абетки, щоб виражені з її допомогою звуки прозвучали належним чином. Це буває можливим тільки тоді, доки дана мова жива: коли ж від неї лишаться тільки німі літери, її звучання стає, іграшкою наших здогадів і нашої власної фонетики. Один і той самий вірш Гомера в устах англійця, француза, німця, поляка й навіть сучасного грека прозвучить настільки по–різному, неначе його взято із зовсім різних мов. Одначе «eklanksan d’ar’oistoi…» — «задзвеніли стріли…». Десятки віків чуємо, як дзвенять стріли в сагайдаку прудконогого Аполлона, і бачимо самого бога, його нахмурене чоло. Ось воно, диво письма: закарбувати навіки звук, образ, рух.
Письмена вводять нас в історію мов, правда, тільки в завершальні її розділи, лишаючи незаповненими сторінки величезного тому, по яких нишпорять уява і проникливість порівняльного мовознавства. Крізь імлу ми бачимо, як упродовж численних століть слово знову й знову проходило через одні й ті ж або принаймні дуже між собою схожі досліди й відкриття. Вони повторювались при кожному поділі племен, при виникненні кожної нової сім’ї мов. Ми належимо до арійського сімейства. У тому місці, де виникла арійська прамова (хтозна, можливо, воно було під небом сьогоднішньої Польщі?), в обнесених огорожами дворах, над якими лютувала та ж сама зима, що відгукується в санскритському hima і в латинському hiems, у хатах, над якими
