Алхімія слова - Ян Парандовський
Ще до того як з’явилися поети й повідали про болісні таємниці свого серця, невідомий геній поєднав у кількох мовах два поняття в одне слово: муку й пристрасть (passion, Leidenschaft) — і, неначе сікстинський Ієгова, одним помахом викликав з мороку великий світ людських почуттів.
У метафорах найглибше проявляється дух народу, вони найточніше передають різницю в мисленні й відчуванні рас і племен. Матерія — філософський термін — латиною означає дерево, деревина, будівельний ліс і є перекладом грецької hyle, точнісінько так само й по–французьки bois означає і ліс і деревину. Але те ж саме філософське поняття матерії індійська філософія передає зовсім іншою метафорою: словом, яке означає «поле». Із зіставлень цих двох слів можна було б почати історію двох різних світоглядів і культур.
Моряк дивиться на світ ніби з верхівки щогли, мисливець іде до нього звірячими стежками, крізь лісові зарослі, для землероба світ залишається чіткою лінією горизонту, в межах якого його поля й сади живуть своїм блаженним життям. Усі ці найдавніші види людської діяльності зафіксовані мовою у формі метафор, які допомагають побачити вже не існуючі й забуті ландшафти, суспільні відносини, знаряддя праці, звичаї, забобони. Мовознавство ж учить нас діставати від цих метафор таке задоволення, яке дає розв’язування шарад і ребусів, проте буденна мова вже давно перемолола ці колись мальовничі метафори в безбарвні висловлювання. Однак багато з них ще не зовсім втратили свою метафоричність: «нива», «поле», «галузь» ще досить популярні в мові газет і в повсякденному красномовстві. Те саме можна сказати й про «гілку», «хвилю», «течію», «фарватер». Кожна епоха додає до запасів мови пригорщу нових значущих метафор. Особливо плодовитою тут виявляється бюрократія: завдяки їй навіть «крапка» — малесенька частка простору, яка не піддається виміру, — рушила в завоювання й підкорила собі величезні сфери життя. Уже не можна обійтися без «фронту», «відтінку», «поста», а «платформа», «площина», «фактор», «мотор», «елемент», «блок», «сфера», «галузь», потрапляючи під неохайне перо, мов черви підточують кожну фразу, позбавляють її думки, якщо така в ній була.
Хоч як це сумно, але те, що колись було сміливим і свіжим, з часом стає зачовганим і нестерпним. «Мальовничий килим квітів», «смарагдовий луг», «голубінь небес», «перлиновий сміх», «потоки сліз» цілком могли б послатися на свою шляхетну родослівну й зітхати за втраченою молодістю, одначе нині, коли їм трапляється підвернутись під безвідповідальне перо, вони на цілу сторінку розносять затхлий запах старої комірчини. «Лоно природи» не залишає в спокої батьків родин, які вивозять свої чада на недільну прогулянку за місто, у запізнілих баталістів усе ще «падає справжній град куль», а «плин часу» здатен зробити смішним навіть і парламентського оратора: до вічної книги гумору вписав себе німецький оратор, який прославився фразою: «Плин часу, який висушив уже не одну сльозу, загоїть і цю рану». Кароль Іжиковський, бувши стенографом польського сейму, старанно збирав подібні курйози, і, якби вони збереглися, ми мали б чудову колекцію нісенітниць ораторського красномовства.
Люди пересічні мислять стереотипно й навіть відчувають стереотипно. Це стосується і пересічних ораторів та письменників. «Перший, хто порівняв жінку з квіткою, — сказав Гейне, — був великим поетом, хто це зробив другим, був звичайним бовдуром». Флобер склав «Лексикон прописних думок» — словник банальних істин, кумедний і трохи моторошний. Для кожної мови має бути складений такий словник, і літераторам він потрібніший за орфографічні, тому що про орфографію подбають коректори.
Навіть досвідченим письменникам буває іноді важко впоратися з метафорою. Ось, наприклад, яка нісенітниця вирвалась у Флобера в «Мадам Боварі»: «Quand elle eut ainsi un peu battu le briquet sur son coeur sans en faire jaillir une etincelle…» («Коли вона викрешувала кресалом вогонь із свого серця, вона не вибила з нього жодної іскри…»). Оцього «викрешування вогню кресалом із серця» засоромилася б сторінка будь–якої прози. (У тексті дієслово battre — бити, вдаряти — посилює дію: так і бачиш кремінь, крицю, яка по ньому вдаряє).
Останній приклад пояснює, чому я для ілюстрації таємниць ремесла обрав саме метафору, метафора таїть у собі різні небезпеки: або поширює сморід банальності, або призводить до нісенітниць; треба багато такту, розуму і смаку, щоб зберегти міру й витонченість щодо цих підступних словесних оздоб. Важко, а точніше кажучи, не можна уникати метафор. Можна обійтися без порівнянь, особливо в прозі, можна навіть їх свідомо і з успіхом обходити — якщо не помиляюсь, Дюамель тому чудовий приклад, — проте від метафори нікому не втекти. Вона, очевидно, відповідає вродженій потребі людського розуму, і краще застосовувати її свідомо, аніж користуватись інстинктивно. Хто розраховує на інстинкт, хто стверджує, що він сповнений думок, образів, що в нього багатий досвід, що він знає світ і людей і йому нічого утруднювати себе роботою над словом, бо воно й так виявиться слухняним, і нічого заглиблюватись у таємниці слів, у їхній розвиток, службу, яку кожне несе в мові, оскільки все це добре лише для жалюгідних лінгвістів, а не для творців–письменників, — хто так думає, той неодмінно знедолить себе, і його книжки будуть скидатися на старе зношене ганчір’я.
Іноді доводиться чути, як той чи інший автор проголошує з гордістю: мої книжки — це не література! Якщо він учений, філософ, політичний діяч, то таким чином він хоче відвести від себе докір, ніби він
