Алхімія слова - Ян Парандовський
Література прагне виробити мову всім зрозумілу й скрізь уживану. Греки довго опиралися цьому, користуючись кількома літературними мовами — Сафо й Алкей писали еолійською, Геродот — іонійською, лірики часто вдавались до діалекту доричного, нарешті, Фукідід, Платон, Ксенофонт, великі трагіки, великі комедіографи забезпечили перевагу мови античної, і з неї виникла «єдина» літературна мова — так зване койне. Але і в сучасній Греції є подібні ускладнення з літературною мовою: дехто дотримується «чистої» традиції мови, дуже схожої на давньогрецьку й дуже далекої від сучасної розмовної мови, інші ж борються за сучасну мову й утверджують її панування — дімотика в новітній літературі взяла гору. В деяких країнах, навіть з такою великою літературою, як у Норвегії, кілька діалектів усе ще продовжують оспорювати першість один в одного.
Якщо не помиляюсь, в Індії до цього навіть іще не дійшло: там літературне життя мирно розподілене між такими несхожими між собою мовами, як хінді, мартахі, ор’я, телугу, урду, та й давній санскрит іще тримається.
В певний момент кожен народ опиняється перед необхідністю прийняти рішення: яку із своїх говірок зробити спільною літературною мовою. Тут справу може вирішити політична вага певної області: так Рим нав’язав свою мову латинській літературі, а творили цю літературу люди, не народжені, не виховані в Римі. Достоту так само може вирішити це питання велика творча індивідуальність: так, Данте став творцем літературної мови Італії. В роки його дитинства ніщо не віщувало того, що флорентійська мова посяде панівне становище. У письмі вона з’явилася пізніше від інших італійських діалектів, проте, коли її обрав для себе Данте, а за ним Петрарка і Боккаччо, питання було вирішене, і місто, далеко не найбільше і не найзнаменитіше в ту епоху, стало колискою літературної мови Італії.
У польської мови немає такого давнього й такого блискучого початку. Більше того, саме її походження з польських діалектів досі ще не досить з’ясоване. В ній переважають елементи великопольського діалекту, і серед них найважливіший — відсутність мазуріння[4]. Незважаючи на те, що така вимова була повсюдно поширена на територіях, звідки походять найдавніші пам’ятки польської писемності. Можливо, тут зіграв роль вплив великопольських придворних кіл. Дивно тільки, що цей вплив виявився настільки сильним, що його зазнав «мазурний» Краків, який дуже рано став столицею. Можливо, на фонетику польської літературної мови справила вплив і чеська мова, цей вплив був особливо помітним у перші століття існування польської писемності, вона сприяла встановленню теперішньої фонетики літературної мови, нарешті, можна допустити, що мазуріння з’явилося пізніше і на літературну мову не вплинуло. Якщо останнє припущення переможе, тоді не знадобиться особливих зусиль довести, що в основу польської літературної мови ліг малопольський діалект.
Звукове забарвлення не завжди було таке, яке маємо тепер. Ми напружуємо слух, щоб відчути його у хитрощах орфографії, винахідливість якої викликає захват і водночас певне здивування. Звужені й носові голосні вже давно бентежать тих, хто пише. Та поки що нова форма вимови в літературних сферах не наблизила їх остаточно до сучасного звучання. А втім, відмінності тут невеликі. Можна без зусиль зрозуміти будь–який з найдавніших польських текстів.
На жаль, нам, полякам, нічого читати з перших шести століть нашої історії. Те, що ми сьогодні вітали б від щирого серця, загинуло ще до того, як політики навчилися писати, — я маю на увазі народні пісні, успадковані ще з часів язичництва, їхні відголоски ми із вдячністю ловимо в нечисленних зворотах, які ще в’ються над нашими полями на зразок тонких ниток бабиного літа. Справжньої літератури нам довелося чекати довго, з нетерпінням поглядаючи на годинник історії, який відмірював століття. Тут ми опинилися в подібному з римлянами становищі: вони пережили період царів, підкорили етрусків, встановили республіку, підкорили всю Італію, створили могутню державу й лише після цього одержали від латинізованого грека свою першу книжку — переклад «Одіссеї». Наша література також виросла на перекладах. Дуже погано, коли народ не може впоратися з власного темою — гімном, героїчною піснею, історичними анналами. Однак робота над перекладами мала й свою добру сторону: необхідність видобування з рідної мови всіх її можливостей, щоб опинитись на висоті в передачі думок і зворотів таких великих творів, як «Псалми», «Іов» чи «Книги пророків». До нас із далини віків дійшло ім’я лише одного перекладача, капелана Анджея з Яшовіц, який у середині XV століття переклав для королеви Зоф’ї Біблію («Біблія королеви Зоф’ї»). Могутнє в нього було перо. Просто, ясно й гладко панотець Анджей виписував фрази, передаючи зміст тексту, не зв’язуючи себе латинським синтаксисом, впевнено виплутувався з важких місць «Вульгати», (згодом Якуб Вуєк не завжди з ними міг упоратись). Анджей з Яшовіц, про чиє життя нам нічого не відомо, має бути внесений у список зачинателів нашої літератури.
З якими зусиллями народжувалася ця література з наївних віршів і немічної прози! У слова, як у домашньої птиці, не було крил для польоту. Думка незграбно топталася на клаптику рідної землі. Рей дав думці простір, проте не підніс її. Він був міцний, здоровий, повнокровний, від нього пахло житом, сам по собі ні на кого не схожий, перший польський письменник, якого впізнаєш з першого речення, завжди простого, тому що від підрядних він нетерпляче відмахнувся і кришив їх своїм важким ручиськом. Він був своєрідним, як мало хто, проте, — на жаль! — його своєрідність була такого роду, що про нього нічого сказати. Але віє від нього письменницькими веселощами, завжди він хвацький, жвавий, невичерпний, ладен сто разів повторити одне й те саме, невтомно обертаючись у
