Алхімія слова - Ян Парандовський

І нині сучасники, які знали наших великих письменників особисто, не надто квапляться розповідати про них. Повмирали всі, хто спілкувався з Прусом, і ця приваблива людина лишиться для нас назавжди замкнутою між двома датами, перша з яких, дата народження, супроводиться знаком запитання, бо вона є непевна, як у письменників давнини або середньовіччя.

Ще живий дехто з тих, хто близько знав Сенкевича, Жеромського — марно чекаємо ми їхніх розповідей. З почуттям глибокої вдячності були прийняті видані недавно юнацькі «Щоденники» Жеромського і присвячений Сенкевичу «Календар», яким професор Юліан Кшижановський розвіяв морок, що так довго оповивав особу й життя автора «Камо грядеши».

З неохотою описувати життя письменника у нас пов’язується забобонний страх — як би не образити його пам’ять. Без сумніву, це благородне почуття, але воно виглядало б іще піднесеніше, якби не змагалося з брехнею. Відомо, скільки втратила біографічна документація Міцкевича через пієтет його сина Владислава. Таку поштивість важко хвалити з усією відвертістю і без застережень: надто явно прозирає в ній бажання якомога швидше позбутися письменника, пославши його в безсмертя, а на землі задовольнятися його алегоричною подобою, яку так легко й зручно запам’ятати.

Якщо запитати самих письменників, їхні думки стосовно цього розійшлися б. Можна з певністю сказати, що більше виявилося б тих, хто проти безцеремонного копирсання в особистому житті. І не один з них завчасу вживав відповідних заходів і палив папери, які не повинні були вийти на яв. Але що може вчинити беззахисний покійник? Думка, що можна стати жертвою небажаної цікавості, не раз отруювала письменникам життя, підказувала суворі заборони в заповітах, викликала гострий протест.

Митці із заздрістю озиралися на письменників давнини: їм безцінну послугу зробив час, знищивши все, крім творів. В ідеальному становищі опинився Гомер: він настільки розчинився в своїх творах, що навіть факт його існування береться під сумнів.

Врешті хтось мусить написати історію літератури, де тільки плоди творчості йшли б низкою століть і поколінь, в атмосфері своєї епохи, без життєписів митців. Адже про «Нібелунгів» чи «Слово о полку Ігоревім» ми говорим як про літературні твори, не називаючи імен авторів. Вони нам невідомі, це вимушене мовчання, однак його ж можна розглядати і як метод у трактуванні літературних явищ. Ясна річ, це треба зробити талановито, що може здійснити дослідник з непересічкими здібностями. Але для нашої праці, тісно пов’язаної з психологією творчості, біографічний матеріал є найважливішим, і ми повинні бути вдячні всім, хто нам його постачає, і засуджувати тих, хто нехтує його і дає йому загинути.

У паперах Шопенгауера зберігся аркуш, розділений вертикальною рискою на дві частини, з одного боку написано: «Франкфурт», з другого: «Мангейм». У кожній з рубрик Шопенгауер старанно перелічив переваги і вади обох міст. Із завбачливістю мислителя, який не бажає покладатися на волю випадку і наражатись на несподіванки, він попередньо ретельно зважив, що йому знадобиться для вигод, розваг і роботи, і лише після цього оселився до кінця своїх днів у Франкфурті–на–Майні. Такий же завбачливий і у виборі дому, він міг би служити взірцем для всіх, зайнятих інтелектуальною працею, якби кожен з них мав відповідні кошти і міг забезпечити собі свободу вибору.

Письменники, особливо поети, віддають перевагу кочівному способу життя. Гомер за переказом постає перед нами з довгою патерицею мандрівного рапсода, Архілох — золотошукачем і воїном, Алкей — невтомним борцем за свободу, який іде у вигнання; це вони в найдавнішу епоху поезії відкривають перелік мандрівників, число яких з кожним століттям буде зростати. Мандрівки Данте, кочівництво Мольєра і Шекспіра, так як і численні роз’їзди Шеллі, бурхливі подорожі Байрона, переїзди з місця на місце Міцкевича, африканські пригоди Рембо, — все це належить до явищ дуже типових. На одного Альбера Самена, який прослужив багато років у державній скарбниці, припадає сто поетів, котрі аж до старості перебиралися з місця на місце, або ж, наслідуючи Верлена, так і не знайшли спокійного притулку. У часи, коли поетичне натхнення залежало від примхи багатого, поет не міг бути певен, чи буде в нього завтра дах над головою. Та навіть якщо не брати до уваги матеріальну залежність, все одно досить примх, несподіваних поривів, прагнення пригод і новизни, щоб меморіальні дошки з’явилися в усіх частинах світу на найнесподіваніших будинках, де поети проводили якийсь відтинок життя.

Перед письменником завжди стояло питання: село чи місто? Це питання виникло ще до появи сучасних міст–гігантів — Лондона, Нью–Йорка, Парижа, можливо, тільки стало гострішим через інтенсивність вуличного руху, шум моторів, кіптяву фабричних димарів і бензину. Для чутливих нервів місто завжди було неприємним. Гомінкі й задушливі Афіни, неспокійна й густонаселена Александрія, Рим майже з мільйонним населенням були анітрохи не кращі за середньовічні міста, що уявляються нам такими чарівними, а насправді мали усі недоліки, які тільки може мати велике скупчення людей на тісному просторі, — смердючі, засмічені, сповнені заразними хворобами. Душам, відірваним від марності цього світу, вони нагадували, що рай не був обнесений мурами й що замість вулиць у ньому були стежини серед квітучих садів.

Творча думка прагнула спілкування з природою. Платон заснував свою Академію в гаю Академа. Епікур в іншому відлюдному місці Афін знайшов свої Сади. Письменники, котрі за родом своєї творчості змушені проживати поблизу бібліотек і архівів, уникали, одначе, центру міста, а ті, кого фантазія від такої залежності звільняла, влаштовувались у тихих і безлюдних місцях.

І скільки з них навіки зв’язали своє ім’я з уподобаним куточком світу! Софоклова тінь живе у спогадах про Колон, від якого нині лишилися тільки нечіткі обриси, в Тіволі серед руїн римського Тібура можна відшукати сліди Горація, під дубами Воклюза лишив Петрарка свої сни про Лауру, а Сель–вап’яна пишається тим, що в ній підстаркуватий поет знайшов джерело оновленої творчості. Біля брами польської літератури духмяніють чорноліські липи Яна Кохановського. Польська література була більш сільською, ніж інші. Протягом кількох віків вона — за винятком придворних та духовенства, котрих, як Петра Скаргу, приковували до міста службові обов'язки, — майже не ступала по його бруківці. Лише зрідка миготіло міське