Алхімія слова - Ян Парандовський
Дослідник літератури не надає великого значення ні присвяті, ні багатьом листам, стриману ніжність яких він сприймає як звичайний прояв пристойності у листуванні закоханого подружжя, не помічає закладених між сторінками засохлих квітів.
Навіть свідчення самих письменників приймають з недовірою, з іронічною посмішкою, як, приміром, слова Плінія Молодшого, в яких він віддав шану вірності своєї дружини Кальпурнії: «Як вона хвилюється, коли я маю виступати! Як радіє, коли я вертаюсь із суду! Все, що я пишу, вона перечитує багато разів, знає напам’ять. На публічних виступах вона ховається за колоною і жадібно ловить кожен звук. Коли я складаю вірші, підбирає до них на кіфарі мелодію, а тим часом вона ніколи не вчилася музики і її єдиною вчителькою було кохання». Тисячі дружин письменників усіх часів і по сьогоднішній день легко впізнають себе в цьому портреті.
Та було багато й таких письменників: пишаючись своєю проникливістю у відгадуванні таємниць людської душі, вони не мали навіть уявлення, наскільки зобов’язані своїм подругам життя. Вони ніколи не завдавали собі клопоту зважити, що давали їм години, проведені в атмосфері думок, почуттів, бажань, вчинків істоти настільки близької і водночас такої відмінної. Вертаючись до своєї робочої кімнати, вони заходили туди оновленими, надихавшись повітрям іншого світу, який з давніх–давен, з покоління в покоління ґрунтувався на власних принципах, здобутих у боротьбі й перемогах, чужих світові чоловіків.
Дружина Альфонса Доде говорила, що письменник, який ухиляється від сімейного життя, не викликає у неї довіри. Згодом її син Леон з властивою йому різкістю розвинув цю думку на кількох сторінках «Le stupide XIX — éme siècle» («Безглузде XIX століття»). Добра мадам Доде підкріпила своє судження негативним прикладом, вказавши на Віктора Гюго, тоді як сімейне життя Гюго було препоганим — минало між дружиною і коханкою, чергуючись із вилазками до покоївок. Мадам Доде, звичайно, судила про нього з його віршів, в яких його розчулює дитяче щебетання за стіною свого кабінету. Проте вона, безумовно, не помилялась, якщо мала на увазі письменників, котрі свідомо прирікали себе на аскетизм в ім’я літератури. Мати Флобера засудила цей аскетизм у знаменитих словах, звернених до сина: «La rage des phrases t’a desséché lecoeur» («Гарячка фраз висушила тобі серце»). Ніхто, однак, не зайшов тут далі Гонкурів, вони ніби хворіли на літературу — пропоную цей термін медицині. Едмон де Гонкур говорив: «Чоловікові, який цілком присвячує себе літературній творчості, не потрібні почуття, жінки, діти, у нього не повинно бути серця, тільки мозок». В іншому місці обидва брати заявляють: «Ми охоче склали б з Богом угоду, щоб він лишив нам тільки мозок, який творить, очі, які дивляться, і руку, що тримає перо, а решту — почуття і наше тлінне тіло — нехай забирає собі, а ми б на цьому світі втішалися вивченням людських характерів і любов’ю до мистецтва».
Так відверто ніхто не висловлювався, але багато хто так мислив. Не в одному письменникові художник зжер людину. Замість жінки він бачив том віршів або прози, в поцілунку шукав новелу, від любові чекав шедевру. Тут можна дійти до такого стану, що, перш ніж розрізати шмат лососини, перебереш безліч порівнянь та метафор, підказаних апетитною рожевуватістю риби, і не відчуєш букету вина, який дає привід для складання літературних головоломок.
Дуже нудно бути тільки письменником, бути ним завжди і скрізь, рік за роком, місяць за місяцем, у будь–який час дня і ночі. До більш досконалого типу я б зарахував письменників, які виявляють себе митцями лише в певні моменти, а в інший час дають знати про вулкан, що дрімає в грудях, тільки загравою слів, кинутих у розмові, доповіді, в лекції. Письменники такого типу ніколи не тікають від життя.
Написавши останню фразу, я подумки пригадав багатьох великих письменників за двадцятип’ятивіковий період європейської літератури. Не наводитиму тут сотні імен, з яких складається мій перелік: це люди масштабу й значення Есхіла, Ціцерона, Данте, Сервантеса, Расіна, Гете, Міцкевича, Толстого, а далі постаті менші, згідно з оцінками підручників літератури, які, однак, часто не поступаються багатьом геніям ні майстерністю, ні впливом на майбутні покоління. Всі вони пізнали повноту життя в обов’язках, завданнях, успіхах, бідах: були чоловіками, батьками, коханцями, солдатами, громадянами, мирилися з труднощами своєї посади, не відмовлялись від призначень, часом неприємних, були готові служити батьківщині як її представники за рубежем, не шкодували часу, іноді на роки занедбуючи творчу працю й сумлінно виконуючи іншу, як цього вимагали обставини.
Вдячність суспільства за такі послуги була різною: від високих нагород до ув’язнення. Ця вдячність навіть за життя письменника тьмяно виблискувала, а наступні покоління вже зовсім не цікавились його заслугами громадянина. Лише творча спадщина не втрачала своєї цінності, все інше ставало матеріалом для анекдотів. Хіба кращими хоч на дещицю стали б Піндарові оди, якби нам сказали, що поет брав активну участь у засіданнях міської ради в Фівах? Політична діяльність Ціцерона, на нашу думку, шкодить йому, а іноді й робить деякі твори смішними. Кого сьогодні, за винятком біографів, зацікавить міністерська діяльність Гете, коли навіть стільки років очолюваний ним театр, що поглинув багато часу і зусиль, так мало нас хвилює? Самі письменники часто згадують ці безплідні години свого життя і з жалем думають про те, чого не змогли створити, змарнувавши сили й час на речі нікчемні й скороминущі. Це слушно, але тільки частково. Бо життя, якому вони так щедро себе віддавали, не залишалось у них в боргу. Воно формувало характер, гартувало волю, серце, розум, наповнювало легені свіжим повітрям, не давало нидіти й скніти, збагачувало досвідом, знанням людей і світу.
Спершу треба бути людиною, а потім художником — дехто гучно проголошував цю думку, інші підтвердили її прикладом власного життя як істину, що не підлягає жодним сумнівам. І хто насмілиться стверджувати, що Діккенс, Гамсун, Реймонт, Конрад, Горький, які витримали безліч найрізноманітніших життєвих випробувань, не використали їх як цінний матеріал у своїй творчості? Майже вся американська література, від Уїтмена по сьогоднішній день, створена людьми, які прийшли до своїх книжок найнезвичайнішими шляхами, на особистому досвіді познайомившись з такими справами й обставинами, про які більшість письменників в інших країнах просто
