Алхімія слова - Ян Парандовський
Читача завжди цікавить особа автора, його зовнішність, спосіб життя, його вдача. Нині цей інтерес вдовольнити простіше завдяки фотографіям, що їх друкують у журналах, інтерв’ю, кінофільмам, навіть голос письменника можна почути — він звучить у радіо- і телепередачах, його записують на платівки. Митець ділиться своїми творчими планами, розповідає про свої уподобання, про спосіб життя, іноді навіть про інтимне. А в минулі століття письменника оповивала таємниця. Правда, в той час таємнича завіса трохи піднімалась. Гравюри на дереві, мініатюри, медальйони популяризували його зовнішність, приватні листи поширювали про нього правду й вигадки.
Горацій в одній з од вихвалявся, що, проходячи вулицею, помічав, як на нього показували пальцем. Вольтер тоді, коли ще не існувало кіно, не було фотографії та репортерів, добився популярності не меншої, ніж Бернард Шоу, який уже в наш час протягом півстоліття не сходив зі сторінок ілюстрованих часописів.
Проте не всі письменники виявляли стільки винахідливості, і читачі довгий час спілкувалися з книжкою, нічого не знаючи про її автора. їм залишалось хіба що снувати різні домисли, уподібнювати його з героями творів, керуючись ідеями, що він проголошував, або ж почуттями, що їх він викликав. З цим можна зустрітись і сьогодні. Наші батьки глибоко розчарувались, побачивши мовчазного й замисленого Сенкевича, бо уявляли його хвацьким лицарем, балакучим, як Заглоба. Так само бентежив нас і добродій з черевцем, яким був Ян Каспрович. А борідка Леопольда Стаффа, його скромна постать, несміливі, уповільнені рухи, такі зворушливі й зрозумілі близьким друзям, не могли не розчарувати тих, хто читав його «Сни про могутність». А зовнішність Ламартіна вражала серця ніжних прихильниць його поезії, тільки–но вони діставали нагоду побачити його наяву. У віршах Ламартін був мрійливий, задумливий, сором’язливий, все зворушувало його до сліз, і мимоволі уява малювала його істотою ніжною, витонченою, можливо, хворою на сухоти. Насправді ж, він був le grand diable de Bourgogne (величезний бургундський диявол), який їв і пив як належить, лаявся, наче гусар, любив полювання, мав псарні і стайні — справжній задерикуватий шляхтич, що невтомно воює з сусідами.
Однак деякі поети виглядали відповідно до побажань своїх прихильників. Ангелоподібна врода Шеллі чи визивне обличчя Байрона посилювали чарівність їхньої поезії, хоча Байроном треба було милуватися, коли він сидів верхи на коні, бо при ходінні поет накульгував. Зрештою романтики самі дбали про враження, яке мала справляти їхня зовнішність. Шатобріан усе життя носив зачіску, розкуйовджену бурями молодості, і зачіска en coup de vent стала модною для цілого покоління. Поетичні пози (наприклад, Міцкевич на скелі Аюдагу), декоративні плащі, ефектне тло допомагали іконографії поетів, і в такому виграшному вигляді вони поставали перед читачами — саме такими, якими їх хотіли бачити. Ось чому письменниці завжди намагаються виглядати на фотографіях молодими й чарівними.
Незрівнянно більше розчарувань може викликати характер улюбленого автора. Рід Красінських піддав суворій таємниці всі листи Зигмунта, де він тим же пером, яким були написані «Світанок» і «Псалми майбутнього», вів листування з управителем своїх маєтків, виказуючи себе в ньому брутальним і жорстоким магнатом–кріпосником. Свого часу ми не без співчуття стежили за судовим процесом, порушеним внучкою Жорж Санд проти біографа своєї бабусі: вона не хотіла визнати жодного з приписаних Жорж Санд коханців, але процес усе‑таки програла.
Гете, як міністрові, довелося вирішувати справу незаміжньої жінки, яку звинувачували в убивстві своєї дитини; і та ж рука, що у «Фаусті» сплела незабутню гірлянду із строф прощення і спокутування Маргарити, підписала звинувачувальний вирок.
Віктор Гюго, творець благочестивого Мірієля, який в десятках віршів уболіває над людською нуждою з милосердям і щедрістю діда–мороза, в житті був дуже скупим і ніколи не подав би бідакові ані шеляга. У книжці витрат, яку цей скнара вів з неймовірною сумлінністю, під рубрикою «доброчинність» були замасковані суми, які йому час від часу доводилося виплачувати спокушеним покоївкам.
Проте алхімія слова зуміє і найгірші риси письменника використати й створити речі, неповторні за своєю чистотою й благородством. Шарль Лало в кількох томах зібрав психологічні загадки багатьох письменників, які вміли свої моральні слабкості, вади, недоліки викорінювати у власних героїв, щедро наділяючи їх тим, до чого самі були нездатні.
Чи варто займатись особистістю автора? Це запитання ставилося часто, і відповідали на нього по–різному. Для нас тут цікавіші фактичні приклади, що ілюструють два гранично відмінні ставлення до письменника — у Франції і в Польщі.
Франція, незважаючи на будь–які протести, з давніх–давен жадібно порпається в особистому житті своїх письменників. Там не вдається приховати навіть найінтимнішу таємницю. За кожним славним іменем у французькій літературі тягнеться обширна бібліографія життєписів, щоденників, мемуарів, архівних документів, листів. Класичним прикладом може служити книга А. Мартіно «Календар Стендаля» — справжній календар усього життя, день за днем, іноді навіть з фіксацією годин, і все підкріплено сумлінною бібліографією.
У Франції безліч відомостей про письменника оголошуються ще за його життя, хоча певна скромність при цьому все ж дотримується. Та вона миттю зникає одразу після його смерті. Тоді ніби проривається гребля і починається повінь книжок, нарисів, статей, у яких письменника роздягають догола: ви можете його побачити в домашній обстановці, за роботою, в подружній спальні, в товаристві друзів, під час подорожі, не будуть таємницею його любовні пригоди, почуєте його визнання, підслухані в розмовах, дізнаєтесь про його судження, хвороби, дивацтва. Що ж до його характеру, то немає такої найбільшої вади, якої б не осмілились явити.
Часто плітка бореться тут з правдою, і остання не завжди перемагає, трапляється, що така суперечка триває десятиліттями, втягуючи щоразу нових учасників, нових свідків або аохівних дослідників. Приклад Франції подіяв і на інші нації, за ним пішли стримані англійці, а в Америці письменників затьмарили кінозірки й боксери, і якщо таємниці особистого життя там і поважають, то лише тому, що мало хто ними цікавиться.
У Польщі інакше. Наші письменники мають вигляд урочистий і трохи скорботний, наче пам’ятники. Невідомий скульптор, що не забув на надгробку в Зволені про рукавички для Кохановського,
