Алхімія слова - Ян Парандовський
Робоча кімната письменника має бути зручною, з урахуванням його смаків і дивацтв. Матеріальне становище грає тут менш важливу роль, ніж це здається. Можна терпіти злигодні, і все ж таки завдяки ощадливості, пристрасті й наполегливості зробити із свого кабінета щось на зразок палацу, а можна бути багатим, як Толстой, і умеблювати свою робочу кімнату з підкресленою простотою. А втім, письменники дуже неохоче оточують себе різними дрібничками й прикрасами. Гете, який перетворив свій дім у музей, виділив для роботи кімнату скромну, наче келія, де ніщо не розпорошувало його увагу. Інакше буває, коли в письменника є певні уподобання, як це було з Норвідом. «Я сам розмалював стіни моєї кімнати, — розповідає він про своє житло в Нью–Йорку, — і оздобив її барельєфами в тоні грізайль, що являють різні сцени з давньої і нової історії; до цього я додав медальйони великих мужів античності, зробивши їх схожими на своїх друзів і знайомих. Так, Август Цешковський зображений у мене Сократом, другий приятель — Платоном, третій — Александром Македонським, а приятелька — Сафо».
Якщо немає необхідності і обмежень, що з неї випливають, то смак письменника виявиться в умеблюванні власної робочої кімнати, її освітленні, кольорі стін, він подбає також і про краєвид з вікон, який йому найбільше до душі. Дуже зручною для бесід з самим собою була вежа Монтеня, де він писав «Essais» («Нариси»), І чи міг Віктор Гюго придумати для себе кращий робочий кабінет, ніж так званий «Radeau de la Méduse» («Пліт Медузи») на Гернсі, — засклений ліхтар над океаном? Стоячи в червоному робдешамбрі за пюпітром, автор «Трудівників моря» охоплював поглядом безмежний простір океану, і його бачили пропливаючі судна, ніби він слугував їм сигнальником. Тут було написано «Легенду віків», «Людину, яка сміється», «Пісні вулиць і лісів», епопею про людей моря, де кожна фраза овіяна солоним диханням морського вітру.
Певної форми крісла називалися вольтерівськими. Зручні й затишні, вони стали улюбленими меблями стареньких, котрі, сидячи в них, можуть плести, перебирати чотки й дрімати. Вольтер, навіть лежачи в ліжку, працював енергійніше, ніж десятки інших письменників, сидячи за столом, і тому спокійно міг користуватися таким кріслом, упевнений, що його неспокійний дух ніде не дасть йому заснути. Проте письменники не часто наслідують цей приклад Вольтера: вони воліють уникати надто зручних і надто затишних крісел, де люблять гніздитися лінощі. Каспрович, чоловік неабиякої працездатності, з гордістю показував мені свої грубі закопанські табурети й дуже розхвалював їх. І все ж для успішної творчої праці певний мінімум зручностей необхідний, і приклад Вільє де Ліль–Адана, змушеного писати на підлозі, бо всі меблі було продано з торгів, хоча й свідчить про істинний героїзм поета, проте не може служити взірцем для наслідування.
Обстановка кабінету не буває випадковою, часом описи його можна зустріти в автобіографії письменника. Часто інтер’єр робочої кімнати залежить від уподобань її власника, носить відбиток часу, в якому він живе й творить. Віяло й мережива з’являться слідом за якимсь жіночим видінням, пальма замінить тропічний пейзаж, фігурка в селянському одязі вкаже на те, що думка власника лине до далекого села. Найбільше предметів громадиться на столі письменника, який працює над історичною темою. Йому хочеться бачити їх, торкатись до них, адже вони — слід зображуваної ним епохи, їхня форма, обриси, орнаменти вводять його в тісніший контакт з минулим, вони пройняті тонкою, невловимою і водночас нездоланною чарівністю. Франс, пишучи «Жанну д’Арк», оточив себе безліччю предметів із середньовіччя, а коли робота була завершена, благав своїх знайомих звільнити його від цього мотлоху. Проте ні за що не хотів розлучатися зі шматком античного мармуру, що являв собою чарівний, граційний жіночий торс, — прекрасний фетиш людини, що однаковою мірою схиляється і перед античністю, і перед жінкою. Гонкур не міг звільнитися від чарів японського мистецтва, воно не тільки проникло в його кабінет, але й панувало в усьому домі.
Предмети в кабінеті письменника допомагають здогадатися, що хвилює його уяву саме зараз: так Метерлінк, пишучи «Життя бджіл», тримав на столі тарілочку з медом для їх принаджування і працював під дзвінкий акомпанемент комах. Кабінет письменника іноді нагадує виставку його інтелектуальних інтересів. Досить трохи інтуїції, щоб, не прочитавши жодної сторінки Гюїсманса, скласти уявлення про його світосприймання і про його стиль, побувавши лише в кабінеті митця. Оздоблений червоною тканиною, гравюрами й полотнами голландських майстрів, рідкісними книгами в чудових старовинних оправах, виробами із слонової кості, бронзи, середньовічними вишивками — ось був той кокон, що сприяв появі в романі «Навпаки» аристократа Деза Ессента, створення цього образу — плід багаторічних роздумів автора. Юнг писав свої похмурі «Ночі» при світлі свічки, встромленої в людський череп.
Стіл чи бюро іноді виказують також інтимніші секрети: досить погляду, щоб зрозуміти, тут панує врожай чи посуха. Книжка, розгорнута посередині або з ножиком між сторінками, чорнильниця, в якій висохло чорнило, перо, увіткнуте в папери, зламаний олівець — ось яскрава картина письменницької бездіяльності. Не введуть нас в оману і сліди бурі, яка іноді проноситься над цією пустелею, лишаючи по собі розкидані книжки на будь–яку тематику, часописи, свіжі газети, старі записники, блокноти. Цей хаос — слід не плідної роботи, а марних пошуків, тривоги, невдоволення. В такі моменти навіть найбільший педант не зможе підтримувати порядок.
Тому існує два типи письменників: перші здатні зберегти порядок, інші — ні. Але — дивна річ! — і ті й інші однаково цей порядок
