Алхімія слова - Ян Парандовський
Що одним давала доля, те інші намагалися добути собі самі. Не знаходячи в собі матеріалу для творчості, ганялися за ним по всьому світу. Гарячкова гонитва за враженнями, переживаннями, темами, сподівання відшукати їх у любовних зв’язках, у пригодах, в шинках, по завулках — усе це навіть висміяно в комедіях. А відтоді як існують швидкісні поїзди, пароплави й літаки, сотні літераторів використовують ці засоби пересування, щоб подорожувати по світу в пошуках пригод, незнайомого середовища, незвичайних людських типів, намагаючись увібрати в себе все розмаїття життя і нагромадити в свідомості капітал, що дасть високі відсотки. Результат часто виявлявся жалюгідним. Вони привозять додому у валізах, обклеєних етикетками з усіх країн світу, банальні історії, і з гіркотою пересвідчуються, що твір свіжий, збагачений чимось новим, вийшов саме з–під пера людини, котра не має уявлення, як проїхати з Делі в Калькутту. Тут мені ніби вчувається голос Рембрандта: «Лишись удома, — переконував він молодого митця, що збирався вирушити в подорож, — лишись удома! Усього життя не вистачить на пізнання чудес, які тут приховані».
Письменники завжди дивували своїм відчуженням від повсякденної дійсності. Психологи, здатні відчути найзаповітніші порухи індивідуума, надто ідеалізують людей і повсякчас стають жертвами підступності й облуди. Це відбувається тому, що свої знання про людину вони черпають не із спостережень за жестами й гримасами ближніх, а із спілкування з самою ідеєю людини, якою вона віддзеркалена в їхній душі. Процес пізнання відбувається в нашій свідомості. Всі враження іззовні мають ту цінність, що вкладає в них відчуття того, хто їх сприймає. Розум недалекий віддзеркалює дійсність, як вода: точно, поверхово, скороминуче. Розум творчий перетворює її, розширює, поглиблює, з речей нікчемних робить великі. Висп’янський із звичайного сільського весілля виснував народну поему. На тому весіллі, крім нього, були присутні ще два поети, не беручи до уваги іншої літературної братії, проте ніхто з них не міг навіть уявити собі, що бачить і чує цей мовчазний самітник.
Чудовий приклад — сестри Бронте. Відрізані від світу, живучи в безлюдному Йоркширі, в невеликому містечку Хоуорті, вони не мали можливості на особистому досвіді пізнати те, чим сповнені їхні романи. Особливо Емілія, авторка «Грозового перевалу», яка ніколи не виїжджала за межі своєї парафії на більш–менш тривалий час: життя старої панни в пуританському домі в середині XIX століття не надавало їй жодної можливості спілкуватися з такими чоловіками, як герой її роману Хіткліфф, якого вона видобула з потаємних схованок своєї творчої фантазії.
Говорячи так, ми пояснюємо одну загадку іншою. Механізм творчої фантазії не піддається аналізу. Не можна розкласти його на частини, кожну з них описати, а потім показати, як вони функціонують. Єдине, в чому ми можемо пересвідчитись, спостерігаючи окремі випадки, а всі вони надзвичайно різняться між собою, — це в здатності письменника втілювати в нове й несподіване ціле численні фрагменти дійсності, як зовнішньої, почерпнутої з навколишнього середовища, так і внутрішньої, що йде від власної психіки. Останні набагато важливіші. Люди, обділені уявою, спостерігають значно краще й бачене запам’ятовують точніше. Людина, яка володіє творчою фантазією, з кожного явища вибирає невеликий фрагмент, часто найменш істотний, іноді відтворює в пам’яті це явище в цілому, але вже позбавлене характерних деталей. Бо ж одночасно із сприйняттям у ньому діяло щось таке, що майже завжди змінювало саме враження. Це «щось» може бути почуттям, думкою чи фантазією, підказаною асоціацією. Про пам’ять не варто навіть згадувати. Люди з палкою уявою ніколи нічого не запам’ятовують. Їхня пам’ять — просто фікція. Явище, яке вони вчора спостерігали з бездоганною, здавалося б, тверезістю та увагою, завтра в їхній свідомості за допомогою фантазії може невпізнанно змінитися.
Ця здатність трансформувати сприйняте має всі засоби, що їх надає активна, хоча й приховувана, психічна діяльність. Пристрасті, прагнення, особливо ті, що не здійснились або не проявились, мрії, сни, образи, уподобання, побоювання, сором — усе, чим кожна людина заповнює свою самотність, у митця стає творчою лабораторією. Там відбувається вгадування, передчуття, осягнення явищ, з якими він ніколи не стикався, які нібито йому зовсім чужі. Нібито… А насправді вони в ньому існують, іноді він усвідомлює це і навіть розвиває їх у своїх найпотаємніших думках, іноді ж немовби змотані в клубок вони до певного часу криються в ньому. Від чийогось жесту, виразу обличчя, несподіваного слова цей клубок раптом розмотується. Письменник завжди в своїх мріях і роздумах має бути напоготові для сприйняття безлічі можливостей і ситуацій, і поганим творцем виявиться той, хто збентежиться, якщо йому раптом запропонують у подарунок місяць. Уява більшості з них уже давно захопила його, влаштувалась там і хазяйнує.
Гете мав право стверджувати, що в справжнього творця вроджене знання світу, тому зайвий особистий досвід тільки обтяжує його, а не допомагає впоратися з кожним наступним завданням, що стоїть перед ним. «Я написав «Геца фон Берліхінгена», — каже він далі, — у двадцять два роки, а через десять років дивувався, скільки правди в моїй драмі, хоча нічого з того, що я там зобразив, мені на час її створення не довелося ще пережити». Було б помилкою приписувати Бальзакові геніальний дар спостережливості. Бальзак — не спостерігач, а великий фантазер, візіонер. Усе, що потрапляло в поле його зору, могло розбурхати фантазію, але ніщо не лишалося в незміненому вигляді. За допомогою елементів, вихоплених із життя чіпким поглядом палаючих очей, він створював образи людей, які ніколи не існували, і цей могутній алхімік надихав їх життя динамікою незаперечної правди. Його уява малювала будинки, вулиці, міста, і читачеві здавалося, що все це він брав з натури.
Багатство письменника залежить не від різноманітності вражень, а від широти його інтроспекції: чим дивовижніший світ він у собі носить, тим яскравіший матеріал, що живить його творчість. Скільки літераторів вчитуються в роботи з кримінології, відвідують в’язниці, просиджують у шинках, де збираються апаші, а потім створюють образ, не вартий навіть тіні Вотрена, знайденого Бальзаком не при зустрічі з Відоком, а виплеканого власного могутньою уявою: якась із численних клітин цього творчого мозку підказала письменникові образ хитруна, шельми, відважного й нещадного спритника. Особистий любовний досвід Запольської своїм багатством міг би збентежити уяву Ожешко, та марно шукати в Запольської твору про кохання такого масштабу, як «Хам». Драми Расіна переконують: їхній автор мав жити життям, яке вирувало пристрастями, що
