Алхімія слова - Ян Парандовський
Тільки в XIX столітті це становище змінюється, не порушуючи, одначе, глибокої, від предків успадкованої прихильності польських письменників до природи. Звідси культ затишного Закопане, звідси будиночок Каспровича «Гаренда», «халупа» Жеромського в Наленчові або вілла в Константині. «Село, — казав Жеромський, — сотворив Бог, а місто — сатана». Сенкевич, що мав на вибір як народний дар ділянку землі за містом або кам’яницю у Варшаві, обрав Обленгорек. Толстой обезсмертив Ясну Поляну.
Письменник, поки він молодий, переважно тримається міста, оскільки місто сприяє його духовному розвиткові, невпинно стимулює творчість, задовольняє марнославство, яке багатьох письменників супроводжує протягом усього життя. Почесті, відзнаки, нагороди до сільських закутів доходять рідко. І все ж часто письменник, добившись слави чи бодай не офіційного, але надійного визнання, розлучається з містом. Якщо ж він у ньому й лишається, то його треба шукати в якомусь забудованому віллами передмісті або в малолюдних паркових кварталах, і людина, яка поб’ється об заклад, що застане письменника з лійкою в руці над квітковою клумбою, має всі шанси такий заклад виграти. Мансарда, де дебютують знамениті таланти чи в’януть генії, що перебувають у незгоді зі своєю епохою, з одного боку, а з другого — потонулий у зелені власний будиночок — ось два полюси, між якими найчастіше минає життя письменника.
Зустрічаються, звичайно, і фанатичні прихильники міст. Одним з їхніх патронів, безперечно, можна вважати Сократа, він, якщо не було в тому необхідності, ніколи не покидав Афін. Його бесіда з Федром на березі Кефісу була настільки незвичайною подією, що Платон вважав за свій обов’язок надати їй найпрекрасніші сторінки свого діалогу. В числі патронів опинився б і Кант, який, коли вірити легенді, проживши півстоліття у Кенігсбергу, жодного разу не пересвідчився, що місто це розташоване на березі моря. Деяких александрійських поетів важко собі уявити поза містом, як і подібних їм по духу Війона або Верлена. Леон Поль Фарг заслужив собі прізвисько «piéton de Paris» — «паризького пішохода», тому що не міг жити, не відчуваючи під ногами паризької бруківки. «Зелений колір мені не личить», — жартував він. Таверна, бістро, кав’ярня давали притулок багатьом поколінням міської богеми. Не вміють дихати вільним повітрям полів і лісів письменники, закохані в старі вулички, в історичні будівлі. Не розуміючи краси дерев та квітів, вони бачать її лише в колонах і карнизах. Так само прив’язана до міст придворна знать і салонні леви всіх епох, денді, сноби, декаденти. Проте й серед них зустрічаються відступники: після сорока, після п’ятдесяти років вони пожинають гіркі плоди давньої істини про те, що порожнеча завжди лишається порожнечею, хоч би в яку одіж вона вбиралась. А втім, навіть найрозбещеніші особистості можуть врешті вгомонитися над аркушем паперу.
«Мені розповідали, — відзначає Конрад у своїх спогадах, — що деякі пишуть у вагоні і, певне, могли б писати, сидячи із схрещеними ногами на мотузці для білизни. Що ж до мене, то змушений визнати, що моє сибаритство дозволяє мені писати тільки коли я маю принаймні щось на зразок стільця». Це жартівливе визнання однаково може стосуватись як джерел творчого шляху письменника, що беруть початок у корабельній каюті, так і вимог останніх років, далеких від аскетизму. Правда, зустрічаються письменники, які можуть працювати скрізь: за кухонним столом, на дивані, в гамаку. Декотрі з них, що володіють здатністю ізолюватися від будь–якого оточення, примудряються писати серед шуму, галасу, метушні — в казармах, у канцеляріях, на вокзалі, в редакції. Готьє кілька розділів «Капітана Фракаса» написав у друкарні, відділений від гуркотливих машин лише тонкою перегородкою. Кав’ярня багатьом поетам не псувала рим. Бернанос заглушував її багатоголосий гомін бурею власних думок. І мені довелося чути від очевидця, що за столиком кондитерської в Закопане можна було бачити Сенкевича, який описував пригоди Кміциця.
Та все це поодинокі, виняткові випадки. Письменник за своєю суттю істота кабінетна. Йому потрібен власний куток, чотири стіни, нехай на горищі, нехай з вузеньким, мов у голубнику, вікном, для нього не зайвий стіл, що міцно стоїть на ніжках, а також стілець, спроможний витримати вагу його тіла. Якщо ж письменник не переконаний аскет, йому важко задовольнятися тільки цим. Здогадуємось, що й Діоген рекомендував свою бочку для філософських роздумів, а не для нанесення слів на папірус.
Питання про робоче місце письменника не вийшло б за межі його простого опису, якби ним впритул не зайнялася жінка — знаменита англійська письменниця Вірджінія Вулф. Її невелика книжка, яка з’явилася завдяки лекціям під назвою «А room of one’s own» — «Власна кімната», трактує це на перший погляд малоістотне питання з глибокою серйозністю. Говорячи про мізерну кількість жінок, яким протягом століть вдалося проникнути в літературу, письменниця звертає нашу увагу на різноманітні перешкоди, що стояли їм на заваді, забобони і звичаї, характерні для того часу. У виняткових випадках — і, як правило, ціною втрати доброго імені — жінка могла мати власну кімнату для письменницької праці, — тобто добитися, щоб цю працю визнали інші чи хоча б змирилися з нею: «Жінка, обдарована геніальністю Шекспіра, у XVI столітті була б зацькована, наклала б на себе руки або закінчила б життя поза суспільством, десь у глухому селі, як відьма». Лише в XIX столітті жінка по–справжньому вступає в літературне життя і насмілюється претендувати на вигоди, які нині природні й необхідні. А раніше, навіть наважившись писати, вона поводилась, як Джейн Остін, котра, сидячи у вітальні батьківського дому, щоразу сором’язливо прикривала рукопис, тільки–но з’являвся хтось сторонній. І скаржилася: «Чоловіки здобули собі привілей писати вже кілька тисячоліть тому, і лише в первісних людських громадах поет мусив би доводити необхідність мати затишний куточок, де можна було б зосередитись».
Є твори, і серед них значні, що писалися в тісних і темних комірчинах, на горезвісних горищах. Подібне житло часто було притулком для блискучих умів, які тут або розквітали, або гинули. Бувало й так, що письменникам доводилось працювати в галасливій спільній кімнаті, серед юрмиська осіб, зайнятих власним життям. У таких несприятливих умовах спокійні хвилини випадали не часто. Це обов’язково позначалося на творі. Іноді навіть композиція, стиль допомагають відчути, де писав автор — у просторій світлій кімнаті чи в тісному задушливому приміщенні.
Хоча тут і існує велике розмаїття, проте можна розрізнити два основних типи письменників. Один тип — це письменники, для яких їхня
