Алхімія слова - Ян Парандовський
«Мистецтво — це безладдя», — говорив лакей, хазяїн якого був поетом. Однак завалений книжками стіл частіше зустрічається не в поетів, звичайних романістів, драматургів, які всі відомості черпають з власної уяви, а у філософів та авторів історичних романів. Першим досить аркуша паперу, другим доводиться мати під рукою цілий архів.
Звісно, це не загальне правило. Іноді письмовий стіл поета, який щойно поставив крапку в кінці останньої строфи ліричного вірша, має такий вигляд, ніби над ним промчав ураган історії, в той час як у письменника, що змальовував воєнні баталії й політичні інтриги, стіл перебуває в ідеальному порядку, ніби служить місцем для мирних філософських роздумів. Я з неабияким здивуванням дивився на письмовий стіл Жюля Ромена в його маєтку під Туром, настільки незаймано чистий, що важко було зрозуміти, як могли на ньому вміститися юрби з «Les Hommes de bonne volonté» («Людей доброї волі»). Автор просто тримав їх усіх в своїй голові. Точнісінько так і Сенкевич возив цілі полки своїх героїв по всіх дорогах Європи, нерідко нічого не маючи для роботи, крім столика в номері готелю.
Ще дивовижніше, що тут не спостерігається ніякої відповідності між поведінкою письменника під час роботи і його індивідуальністю, вираженою в написаних ним книжках. Бурхливий, динамічний темперамент чудово уживається з педантизмом, а бездоганний класик збентежить найрозхлябанішого романтика хаосом у своїй робочій майстерні. Віктор Гюго працював за маленьким хистким бюро, за яким годилося б писати листи мадам де Севіньї. Воістину лишається таємницею, як багатолюдний і бурхливий світ «Знедолених» і «Собору Паризької богоматері» не розплющив цю іграшку і як сам автор–титан не розніс її на друзки.
Дивну звичку мав Дювернуа, який любив писати на вкритій лаком, блискучій стільниці. «Не розумію, як можна писати на поверхні ставка», — дивувався з цього приводу Колетт.
На середньовічних і ренесансних надгробках, в ініціалах ілюмінованих рукописів, на старовинних гравюрах по дереву ми бачимо письменників за роботою, які сидять у скромних кімнатах, сповнених простоти й чарівності. Ось Марцін Бєльський у світлій кімнаті з двома вікнами, одне з яких прикрашене квітами в горщиках, ось стоїть довгий стіл, певне, дубовий, перед ним табурет, своїм красивим різьбленням вони нагадують закопанські меблі. Автор «Жіночого сейму» поклав подушку на табурет, вікна зашторив, щоб холод не йшов. Між вікнами висить полиця з дюжиною книжок. Під рукою чаша з перами. Він пише в розгорнутій книзі. До табурета прихилено гітару.
Гітара опинилася тут не випадково, вона не вигадка гравера. Музичні інструменти в робочих кімнатах письменників зустрічаються часто. Шопенгауер мав флейту, подаровану йому Россіні, і щоденно на ній вправлявся. У Ромена Роллана був рояль, і письменник часто виходив з‑за письмового стола й сідав за нього. Для Івашкевича музика мала те саме значення, що й література. Тому поряд з його письмовим столом стояв рояль. Хвилини, віддані музиці, знімають напруження думки, приглушують шум слів, якщо між ними немає злагоди в думках або на папері. Мелодія може підказати тон, створити настрій, відповідний тому, навколо чого безпомічно кружляють недоладні фрази, може навіть викликати творче піднесення, про що нам відомо з імпровізацій Міцкевича. «…Працюючи над трагедією (про Уоллеса), — пише Словацький матері, — я часто встаю від столу, підходжу до фортеп’яно і граю той самий вальс, щоб спогади наповнили мої сторінки смутком…»
Але для багатьох музика виявляється ворогом: досить її почути десь поблизу, і робота зводиться нанівець, не щастить зв’язати й двох слів, іноді цілий день виявляється змарнованим. Відтоді як існує радіо, а варвари не приглушують своїх приймачів, письменники з чутливою нервовою системою зазнають пекельних мук: у них крадуть найкращі творчі години. Історія літератури відзначає також і співдружність письменницького пера із знаряддями образотворчого мистецтва. Олівець, пензель, вуглина часто звільняють від гіркоти, яка сповнює періоди безплідності, коли слово перестає слухатись. Сотні рукописів помережані малюнками, за ними можна простежити блукання думки, яка заплуталася в тому чи іншому художньому образі, що важко піддається вираженню; малюнки ці служать ніби риштуванням для польоту фантазії, топографічними планами. Зустрічаються тут силуети людей, іноді яка–небудь квітка або листок, котрі блискавичною метафорою вплетуться в незакінчену фразу. Траплялося не раз, що поет у певний момент свого життя вагався: чому віддати перевагу — пензлю чи перу, — як це було з Гете чи Ібсеном, якого дружина переконала відмовитись від акварельного живопису. «У моєї матері, — говорив згодом син Ібсена, — дві великі заслуги: вона позбавила норвежців другорядного живописця і дала їм геніального драматурга». Одначе багато письменників брали пензель до рук не задля слави, як Жеромський, чи займалися живописом нарівні з поезією, як Норвід, котрий до того ж був іще й скульптором. Одну із скульптурних робіт Ленартовича можна побачити в калішському костьолі. На схилі життя неабияким художником виявив себе і Рабіндранат Тагор.
Здавалося б, що в кабінеті письменника повинні бути книжки. Але це не обов’язково. Зустрічаються письменники, які книжок остерігаються. Це ті, хто є ворогом книги або ж надто сильно її любить. Є чимало посередніх письменників, котрі пишуть так звані цікаві повісті або театральні п’єси, позбавлені будь–якої інтелектуальної культури, що про них заведено говорити, як про «добре зроблені». Вони вихваляються так званою єдиною своєю книжкою — самим життям, хоча найчастіше воно минає в кав’ярні, ресторані або картярському клубі. Ці письменники переконані, нібито книжки позбавляють їхню уяву польоту й свіжості, інакше вони не змогли б пояснити, чому книжки для них такі нудні.
Але книжок у своєму робочому кабінеті боїться і той письменник, який їх надміру любить. До чого ж легко піддатися спокусі, відкласти перо й потягнутися за наркотиком, що причаївся в книжковій оправі. Вони постійно прагнуть спілкування з великими й гострими умами, котрих нелегко знайти
