Алхімія слова - Ян Парандовський
Лихої слави зажили й дружини. Ксантіппа, яка перейшла у прислів’я, хоч ніколи й не існувала, зіпсувала їм репутацію на багато віків наперед. Дружини самі захищатися не вміли, не звикли й не наважувались говорити від свого імені. Лише в наш час зазвучали їхні голоси. На жаль! Було б краще, якби деякі з них промовчали. Наприклад, Джессі Конрад, що випустила грубезний том спогадів про спільне життя з великим письменником. Треба неабияких зусиль, щоб прочитати до кінця цю балаканину пересічної жінки. Те, що роблять майже всі вдови в тісному колі, Джессі Конрад вирішила розповісти багатотисячній масі читачів, а саме — обмовити небіжчика. Вона дає майже карикатурний образ людини нервозної, неуважної, егоїстичної, з постійними хворобами, вона відсуває в тінь великого письменника, а на першому плані миготять чашки, що їх він з необережності розбив, подушки, в яких пропалив цигаркою дірку, а про його внутрішнє життя, про його роботу або нічого не пише, або пише якісь малоістотні речі, мовби їй туди не було доступу, хоча Конрад доручав їй переписку своїх рукописів і нібито не раз ділився з нею своїми творчими задумами. Вона була чудовою femme de menage — зразковою господинею дому і прекрасною куховаркою, авторкою кулінарної книги (Конрад, як майже всі письменники, знався на добрій кухні), і була б ідеалом, якби не часті операції, перебування в клініках, періоди одужувань з доглядальницею вдома. Конрад прожив з нею близько тридцяти років, не уявляючи навіть, що міг би знайти подругу життя трохи кращу. «Він був для мене як син, — пише Джессі, — і водночас був моїм чоловіком; потребував уваги й піклування, мов мала дитина. До того ж я пишалася ним, бачачи, як виникали його чудові твори». Напевне, так воно й було, і це виправдовує її в наших очах, незважаючи ні на що.
Трохи в іншому тоні витримані «Спогади» дружини Альфонса Доде, стримані й скромні, пройняті ніжністю. Авторка їх теж володіла талантом художника слова, треба додати — скромним. Недавно спадкоємці, засмучені тим, що закінчився термін авторського права, намагалися нав’язати нам переконання, що справжня авторка книжок А. Доде — саме вона. Немає прикладу подружньої пари двох однаково великих обдаровань. Подружжя Браунінг тут могли бути винятком, якби вона й насправді за талановитістю дорівнювала чоловікові. Такого роду шлюбний союз навіть важко собі уявити. Дві могутні індивідуальності, які займаються одним і тим же мистецтвом, ніколи не зможуть жити разом. Якби вони були хоча б споріднені між собою по духу, це могло б скінчитися співавторством, таким собі новим варіантом братів Гонкур, а якби вони були різні, невдовзі розлучилися б з почуттям взаємної неприязні, а може, й ненависті. Флобер глибоко симпатизував Жорж Санд, але страшно подумати, що вийшло б, якби їм довелось узяти шлюб. З Мюссе це могло вийти, нехай на короткий термін, тому що його шляхи зі шляхами Жорж Санд не перетинались: вона захоплювалась його віршами, він — її мелодійною прозою, і обоє були в омані, вважаючи, що гармонійно доповнюють одне одного, та згодом взаємно висміяли одне одного. Зате Флобер кілька років почувався щасливим з графоманкою Луїзою Коле. Час від часу він давав їй поради, як писати, і виходило приблизно те саме, коли б орел навчав літати курку.
Трапляється, що письменник зустрічає в житті жінку, і та його ніби перевтілює, пробуджує можливості, що в ньому раніше задрімали. Загальновідома багатолітня дружба Анатоля Франса з мадам де Кайаве, яка з ним познайомилася, коли він був ще несміливим, незграбним, займався літературними дрібницями, і примусила його працювати по–справжньому, переконала взятися за справу Дрейфуса, зробила знаменитим. Бувши владною і надто добре розуміючи свої заслуги, вона врешті стала нестерпною, що й привело Франса до розриву з нею. Це явище звичне, й не можна без жалю згадувати покинутих жінок, які принесли себе в жертву, жили тільки славою і величчю своїх коханих.
Жоржетта Леблан у своїх «Спогадах» малює патетичну, може, навіть надто патетичну картину такої любові. Протягом багатьох років вона панувала в домі Метерлінка й була посвячена в усі його задуми. Опікаючи кожну мить його творчості, вона відчайдушно боролася з найменшим шурхотом, здатним порушити його спокій. На першій сторінці книжки «Мудрість і доля» Метерлінк написав їй таку присвяту: «Мадам Жоржетті Леблан. Вам я присвячую цю книжку, що є значною мірою плодом і Вашої творчості. Є співробітництво піднесеніше й реальніше, ніж співробітництво двох пер, а саме — співробітництво думки й прикладу. Мені не знадобилося докладати зусиль, щоб відкрити, як я повинен діяти у злагоді з ідеалом мудрості, не знадобилося шукати у власному серці підтвердження красивої мрії, яка завжди буває дещо туманною. Мені досить було слухати Вас. Досить було, щоб мій погляд уважно стежив за Вами: дивлячись на Вас, я бачив рухи, жести, ознаки втіленої мудрості». Мадам Леблан, певне, довелося трохи потрудитися, щоб схилити Метерлінка до таких дивних визнань, і вона була дуже засмучена, коли після їхнього розриву ця посвята зникла при подальших перевиданнях книжки. Чинячи так, Метерлінк, без сумніву, виявив малодушність, але з такими речами ми нерідко зустрічаємось у письменників. Відразливий приклад такої дріб’язковості лишив у своїх щоденниках Станіслав Пшибишевський.
Є, одначе, й міцніші союзи створених одна для одної душ. Вони не мають потреби у спільності інтересів, однаковому культурному рівні чи освіті — все це заповнює inteletto d'amore — розум серця, і він є найвищим скарбом. Жінки знають нас краще, ніж ми жінок, часто навіть краще, ніж ми самих себе. Розуміють наші слабості й лише їм відомими чарами вміють перетворювати ці слабості в силу чи принаймні знешкодити зло від них. Зачаєний подив, з яким жінка ставиться до роботи чоловіка, її мовчазний докір, який вона відчуває в моменти зниження творчого злету, сердечне тепло, з яким вона вміє пом’якшити прикрощі при неуспіху, — все це вводить її в коло його справи, нею, цією справою, вона живе, напружено
