Алхімія слова - Ян Парандовський
Не кожний письменник так думає, однак кожний ладен, як і інші творці (філософи, вчені, художники), прийняти бідність, з чим не змирився б жоден представник іншого фаху, адже ніде більш немає таких могутніх стимулів, здатних змусити людину зберегти йому вірність і вистояти всупереч будь–яким труднощам та злигодням. Героїзм Вільє де Ліль–Адана чи Норвіда сповнений самопожертви, він несе в собі щось від мирської святості, від мучеництва. Та хоч би що говорилося в похвалу бідності, хоч би що розповідалося про тріумфи геніальних одинаків у їхній боротьбі з нестатками, не слід усе‑таки вбачати у випробуванні голодом найкращий засіб для розвитку таланту. Як правило, злигодні занапащають, і в їхніх нещадних лабетах загинуло багато геніїв, загинуло в приниженні й відчаї.
Причини таких катастроф бували різні: хвороба або каліцтво, якась згубна пристрасть, слабкість характеру, і не останнє місце серед них посідає відраза до роботи заради заробітку, непогамовна гордість художника, який не бажає йти на будь–які компроміси із суспільством: він або не хотів творити інакше, ніж творив, або не хотів заробляти на хліб нічим іншим, крім свого мистецтва. Питання про «другу» професію належить до числа найнадокучливіших. Ніхто без нагальної потреби не відірветься від улюбленої роботи, щоб віддати дорогоцінні години заняттям, йому байдужим, а то й ненависним. Можна, звичайно, до цього звикнути, можна з допомогою розумного розпорядку дня забезпечити собі якийсь час, вільний від тих чи інших обов’язків, можна досягти досконалості в лавіруванні між роботою для заробітку і творчістю, відновити душевну рівновагу, проте завжди лишиться гіркота і жаль за назавжди втраченими моментами, коли доводилося відкласти перо, пригасити фантазію і відійти.
Немає ніякого сенсу ділити професії, які може підсунути письменникові доля, на добрі й погані; радити йому, наприклад, уникати канцелярій, вчительської роботи, газетної, а сватати йому медицину, службу в морському флоті чи в дипломатії. Зрозуміло одне: хто всупереч своєму бажанню, цілком усвідомлюючи розміри втрат і кривди, змушений оплачувати свій хліб щоденний ціною нездійснених творчих задумів і надій, хто своїй улюбленій справі може присвятити лише день недільного відпочинку й уривки вечорів після трудового дня, кому заняття, які не мають нічого спільного зі світом його думки, засмічують мозок, той, підводячи баланс року, з жахом побачить кладовище з тисяч втрачених годин. Як окрема особа він виявляється жертвою, а суспільство втрачає те, що він міг йому дати, якби цілком присвятив себе своєму покликанню.
А потреби письменника тим часом можна так легко задовольнити! Нехай не вводять нас в оману величезні заробітки Оскара Уайльда, Мопассанові яхти, замки й палаци Метерлінка, д’Аннунціо, Ібаньєса: це ті нетипові випадки, коли багатство звалювалося на голову людей з фантазією снобів і давало їм можливість здійснити всілякі забаганки, причому нерідко одночасно з цим творчість їхня хиріла або вмирала. Хтось узяв на себе працю визначити середній рівень письменницьких потреб: письменникові досить пристойного житла з певними вигодами — це може бути квартира у великому місті, вілла або скромний сільський дім, тільки, боронь боже, аж ніяк не маєток з його клопотами й турботами; готівки йому треба рівно стільки, щоб пристойно харчуватись, мати можливість поповнювати свою бібліотеку і якусь колекцію, бо ж кожен що–небудь збирає, і, нарешті, мати можливість вільно подорожувати. Цей скромний ідеал влаштує письменників найрізноманітніших типів, і кожен з них погодиться визнати його за свій власний ідеал, беручи до уваги й тих, кого походження чи доля нагородили обтяжливим багатством. Бюджет такого існування не перевищує бюджету генералів. Не було в історії настільки злиденної держави, що не могла б утримувати своїх генералів, але існували й існують великі й заможні суспільства, які навіть не помишляли забезпечити своїм письменникам відповідний фінансовий рівень.
Письменник–професіонал у загальноприйнятому розумінні — це літератор, який живе з власної праці. Проте це ж визначення можна поширити на всіх письменників, у кого головною, якщо не єдиною, метою була літературна творчість. Флобер не мав прибутків від своїх творів, іноді навіть доплачував за їхнє видання. Так, наприклад, «Мадам Боварі» принесла видавцеві великі бариші, а авторові довелося сплатити ще й судові витрати. У Флобера був власний капітал, який він прожив, що змусило його на старості літ шукати засобів для існування. Всі книжки, що принесли йому славу, не давали ніякого прибутку: він став жертвою власної непрактичності й видавничої сваволі. Незважаючи на це, він більше ніж будь–хто заслуговує звання письменника–професіонала. Флобер не тільки ніколи нічим, крім літературної творчості, не займався, але й вважав усі інші заняття не вартими найменшої уваги. Подібних йому було багато в усі часи, за винятком деяких періодів в античності, коли політичне життя відзначалося особливою інтенсивністю.
В цьому письменники виявляються незмінними колегами філософів, учених, художників, винахідників — людей, одержимих якоюсь ідеєю і здатних зректися заради неї усіх спокус.
Уже думка греків зупинялася на цьому явищі. Вони розрізняли два різновиди життєдіяльності: bios theoretikos і bios praktikos (життя теоретичне і життя практичне), римські моралісти переклали це як vita contemplativa і vita activa (життя споглядальне й життя активне). Мікеланджело на гробниці папи Юлія II зобразив ці дві абстракції в чарівних образах Рахілі й Лії. Примирені на пам’ятнику, вони багато віків вели між собою запеклу суперечку. Якщо перша створювала монастирі, пустині, скити, то друга творила стрімкий потік мінливих миттєвостей, де не було місця ні тихій зосередженості, ні спокійній творчості. Серед багатьох символів споглядального життя міститься і вежа із слонової кості, біля підніжжя якої час від часу збираються люди дії, щоб погрожувати кулаками й картати усамітнених мрійників. Однак останні завжди знаходили собі захисників, іноді їх виправдовували за вірну службу ідеалам, іноді — за дотримання чистоти думки
