Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.) - Михайло Юрійович Відейко
Життя у «Країні Меча»
Чимало вдалося довідатися про населення підданих короля Ерманаріха завдяки вивченню давніх поховань. Власне, один з могильників, розкопаний понад сто років тому на Київщині Вікентієм Хвойкою і дав назву черняхівській археологічній культурі. Більшість небіжчиків було поховано у неглибоких ямах, до третини поховань становлять кремації. Є також поховання під курганами, з дерев’яними гробницями — одне слово, у кожного племені були свої звичаї.
Найцікавіше у таких похованнях — інвентар. Це можуть бути посудини, нехитрі прикраси, зрідка зброя. Є поховання знаті, що їх можна розпізнати по золотим і срібним прикрасам, розкішній, оздобленій золотом і яскравими каменями зброї. Деякі з них навіть іменують «князівськими».
Класти речі в могилу було конче необхідно, щоб виконати відповідні приписи Одіна, верховного бога північних народів. Адже кожному готу у ті часи було відомо, що Одін повелів вірним прибути по смерті до Валгалли (готська версія спеціалізованого раю для вояків): «...із тим добром, що було з ним на багатті», тому що «…тим вище буде той, хто спалений, і він буде багатішим там, чим більше добра згорить із ним». Окрім того у потойбічному світі людина могла скористатися також і тим, «...що вона сама закопала у землю». Під цю категорію цілком потрапляють скарби, зокрема монетні. Усі ці настанови готи міцно засвоювали, слухаючи давні сказання-саги.
Тож нині ми можемо цілком обґрунтовано уявити собі, як могло виглядати у давні часи вбрання представника готського роду-племені. Тканину готи вміли виготовляти. Знайдено не лише рештки тканини у похованнях, а й деталі ткацьких верстатів, насамперед, грузил, що колись натягали нитки на дерев’яній рамі. Нитки для тканини були виготовлені з рослинних волокон або вовни. Більш заможні люди не відмовлялися від вишуканих імпортних тканин. Виявлено навіть залишки золотої парчі. Верхній одяг могли робити зі шкіри або хутра, залишки яких виявлено на металевих деталях костюма або застібках для плащів.
Ці металеві застібки-фібули були найважливішою приналежністю одягу. В основі своїй вони нагадують звичні нам «англійські булавки», дещо збільшені у розмірах і часом досить вишуканої форми. Саме за формою, матеріалом, розташуванням на одязі у ті часи досвідчена людина могла безпомилково визначити не лише статус власника, а й його племінну або навіть кланову приналежність. Застібки носили на плечах, по одній або парами. Відомі випадки, коли одна фібула скріплювала плащ на плечі, друга — на боці.
Голову жінок вкривали накидка або хустка, також часом зі складною застібкою. Взували шкіряні чоботи, від яких збереглося чимало металевих пряжок, що розташовувалися на ремінцях, за їх допомогою стягували халяви. Можна простежити також проникнення «східної» моди, що мала вираз, окрім іншого, у прикрашанні подолу плаття вишивкою намистинами.
На шкіряному поясі носили кошель, ніж. Військове спорядження прикрашали різноманітні пряжки, які заможні воїни робили зі срібла, а вожді — із золота. Костюм доповнювали намиста, браслети. Перевагу надавали виробам із використанням каменів, особливо сердоліку, а також імпортним скляним намистам і римським монетам. Популярні були підвіски із сонячного каменя — бурштину. Крім того, всі, і чоловіки і жінки, носили різноманітні амулети. Це міг бути зуб тварини (як-от ікло вовка або лисиці), мініатюрний бронзовий виріб — скажімо, «сокира Тора».
Серед приналежностей, що їх слід було завжди мати із собою, важливе місце належало гребеням. За традицією, деталі, з яких виготовляли цю річ, вирізали з рогу оленя. Складну конструкцію, що складалася з більш ніж десятка деталей, скріплювали бронзовими клепками. Часто ці вироби прикрашені нехитрим орнаментом. Знайдено також гребені, виготовлені із залізної пластини. Судячи з наявності отвору під клепки, їх мала прикрашати накладка, вирізана з кістки або рогу. Вважають, що гребені були не лише необхідними для наведення краси предметами, а й мали якісь магічні властивості. Крім іншого, про це можуть свідчити мініатюрні підвіски-амулети у вигляді гребенів, а також їх зображення на керамічному посуді.
Сумна доля країни Ойум
Усе добре колись закінчується, і доля країни Ойум була сумною. Численні родичі великого короля Ерманаріха мали власні уявлення про багатство, честь, доблесть і славу. Найменше вони бажали багатіти на торгівлі зі сусідами. Їм більше подобалися саги, що оповідали про криваві битви й перемоги над ворожими племенами та навіть Римом. Після смерті великого правителя його держава розпалася на кілька частин, кожна із яких вплуталася у війни із сусідами, зокрема з римлянами. У цей момент із глибин Азії з’явилися чергові претенденти у владики ойкумени — гунни. Готи так і не змогли вчинити гідного опору прибульцям і змушені були скоритися.
Коли зі сходу прийшли гунни, 375 року, розгорілася війна між готами й антами. Спадкоємець Ерманаріха, король Вінітарій, хоча й програв перший бій, однак зумів подолати антів, після чого, як повідомляє готський історик Йордан, «...розіпнув їхнього короля Божа (Бооза) із синами його та семидесятьма старійшинами...». Дослідники дотепер ламають списи з питання, чи були ті анти слов’янами, або ж цю назву варто співвіднести з назвою якогось союзу племен, до якого входили і слов’яни — поряд з аланами, а також представниками інших етнічних груп. Власне, вичерпних підтверджень тієї або іншої версії немає.
По-різному пояснюють і причини Гото-антської війни. З однією з версій, анти виступили, щоб звільнитися з-під влади спадкоємця Ерманаріха. За іншою — похід Вінітарія відбувся по тому, як анти зайняли частину земель, на які претендували готи, оскільки колись їх уже захопили. Яблуком розбрату цілком могли бути райони Середнього Подніпров’я, де поселення черняхівської культури досить тісно сусідили із селищами культури київської (у ній вбачають давніх слов’ян). Останню часом також розглядають як археологічний еквівалент антів часів повстання Божа-Бооза.
Фінал був сумним для більшості учасників конфлікту. Анти були переможені, їх селища спалені, вожді — страчені. Однак невдовзі поселення готів сплюндрували гунни та союзні їм сармати-алани. Якщо пригадати версію про спорідненість сарматських і слов’янських вождів Подніпров’я, то участь аланів у каральному поході проти готів видається цілком природною: звичайна (для тих часів) кровна помста за родичів. Розкопки показують, що життя на численних черняхівських поселеннях Середнього Подніпров’я згасає у останній чверті IV ст., тобто після того самого нещасного 375 року. З одних населення просто пішло, а деякі селища загинули у вогні пожеж.
Пам’ять про ці події переживе століття. Ім’я вождя антів, Божа, щоправда, вже в трохи зміненому вигляді буде згадано у «Слові о полку Ігоревім»: «...І вотъ готьскыя красныя діви въспеша на брезе синьому
